Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

шмат металу і рухається він по незмінному вектору без систем життєзабезпечення, тож дозволять йому підлетіти ближче. Здалеку ці системи не по зубах «Росі». Але зблизька маневрене маленьке суденце може кружляти біля станції і шаткувати її, мов капусту. Історія з прикриттям потрібна лишень для того, аби оператори постів безпеки якомога довше розбиралися, що ж відбувається.

Упевненість Фреда в тому, що станція не відкриє вогонь, аж поки не буде впевнена у невідворотності атаки, розділяли всі штурмовики. «Протоґен» пройшов крізь чималий клопіт, ховаючи дослідницьку лабораторію в Поясі, і щойно він вистрелить першу ракету – анонімність буде втрачено назавжди. Через війну монітори вловлять вихлоп термоядерного реактора і відрапортують про це. Вогонь зі зброї буде останнім аргументом станції Тот.

В теорії.

Перебуваючи сам на сам із тонкою бульбашкою повітря у власному шоломі, Голден розумів: якщо вони припустились помилки, то він про це ніколи не дізнається. «Росі» летів наосліп. Алекс мав механічний годинник, що світився в темряві, і пам’ятав розклад посекундно. Ось вам: вони не можуть переграти станцію за високими технологіями, то переграють на низьких. Якщо вони помиляються і станція вистрелить по ним, «Росі» випарується без попередження. Колись Джим зустрічався з однією буддисткою, яка казала, що смерть – це лише інший стан буття, а люди, мовляв, бояться лише невідомості, що лежить за переходом. Смерть без попередження навіть краща: вона стирає увесь страх.

Тепер він відчув, що має контраргумент.

Аби зайняти думки, він знову пробігся по плану дій. Коли вони будуть достатньо близько, аби доплюнути до станції, Алекс запустить реактор і проведе гальмівний маневр при перевантаженні 10 g. «Гай Молінарі» почне випромінювати радіоперешкоди і лазерний шум в бік станції, аби збити з пантелику прицільні пристрої на декілька секунд, поки торпедоносець виходитиме на вектор атаки.

Голден боротиметься зі станційною обороною, подавляючи все, що може пошкодити «Молінарі», поки ваговоз рухатиметься вперед, аби пробити борт Тота і висадити штурмові групи.

У цьому плані були слабкі місця.

Якщо станція вирішить відкрити вогонь раніше, просто про всяк випадок, «Росі» скоріш за все, загине ще до початку бою. Якщо системи наведення станції подолають радіо- та лазерні завади з «Молінарі», то відкриють вогонь ще до того, як «Росінант» ляже на курс атаки. Та якщо навіть все це пройде як по нотам, ще лишається штурмова група, яка проріже собі дорогу і відбиватиме коридор за коридором на шляху до нервового центру, аби перейняти контроль. Навіть найкращі з планетарних морпіхів жахалися операцій з проникнення, і мали на це серйозні підстави. Проходити крізь незнайомі металеві коридори без прикриття, поки ворог влаштовує засідки на кожному перехресті, – легкий спосіб втратити багатьох людей. У тренувальних симуляціях земного флоту Голден ніколи не бачив кращого результату, аніж шістдесят відсотків втрат. На додачу, це були не морпіхи з внутрішніх планет, з роками тренувань і в найсучасніших обладунках. Це були ковбої АЗП з першим-ліпшим обладнанням, яке вдалося нашкребти в останню хвилину.

Але навіть не це турбувало Голдена.

Насправді його турбувала велика ледь-тепліша-ніж-космос територія, розташована метрів за тридцять над станцією. «Молінарі» помітив її і попередив торпедоносець, перед тим як відпустити. Вони вже бачили подібне, тож в існуванні сістершипу не сумнівався ніхто.

Бій зі станцією сама по собі штука непроста навіть на ближніх курсах. Але капітан не був у захваті від перспективи одночасно відбиватися від торпед з ракетного фрегата. Хоча Алекс і запевняв його, що підійшовши якомога ближче до станції, вони уникнуть торпед, бо фрегат боятиметься влучити в станцію. Алекс вірив, що чудова маневреність корабля дозволить йому протистояти на рівних більшому, з потужнішим озброєнням фрегату. Корабель-невидимець був стратегічною зброєю, а не тактичною, казав пілот. Проте Джим не озвучив йому відповідь: чому ж тоді вони тримають його тут?

Голден поворухнувся, аби глянути на зап’ястя, і розчаровано фиркнув в абсолютну темряву містка. Його скафандр був відімкнений від живлення разом з хронометром і освітленням. Єдиною працюючою системою костюму залишався циркулятор повітря, та й той був механічним. Станься щось із ним, жодного попереджувального сигналу не з’явиться; залишиться лише задихнутися і померти.

Він озирнувся в темній кімнаті і запитав:

– Ну досить, скільки там ще?

Немов у відповідь, вогники почали блимати по всій кабіні. Слабкий шурхіт статики в навушниках скафандра; потім голос Алекса з акцентом доповів: «Внутрішні комунікації в нормі».

Джим почав перекидати вмикачі, аби запустити всі системи.

– Реактор, – мовив він.

– Дві хвилини, – відповів Амос з машини.

– Головний комп’ютер.

– Перезавантаження за тридцять секунд, – доповіла Наомі і помахала йому з іншого кінця містка.

Світла стало досить, щоб бачити одне одного.

– Стволи.

Алекс доповів із щирою радістю:

– Озброєння вмикається. Як тільки Наомі поверне мені комп наведення, ми будемо в повній бойовій.

Чути стартову перевірку після довгої і беззвучної темряви їхнього пластування підбадьорювало.

Можливість озирнутися і побачити, як Наомі працює над своїми завданнями, полегшувала страх, про який він навіть не підозрював, що відчуває.

– Наведення наразі має бути в нормі, – доповіла Наомі.

– Підтверджую, – сказав Алекс, – оптика в нормі. Радар в нормі. Ладар в нормі. Дідько, Наомі, ти це бачиш?

– Я це бачу, – відповіла старпом, – капітане, отримуємо сигнатури з корабля-невидимця. Вони розігріваються також.

– Ми очікували на це, – сказав Джим, – всім стояти по місцям.

– Одна хвилина, – доповів механік.

Голден увімкнув консоль і вивів на дисплей тактичне вікно. В оптиці станція Тот перетворилася на примітивне коло, в той же час ледь тепла крапка над нею розігрілася досить, аби продемонструвати абрис борту.

– Алексе, це не схоже на останній фрегат, – сказав Джим. – «Росі» впізнав його?

– Ще ні, капітане, але він над цим працює.

– Тридцять секунд, – доповів Амос.

– Зі станції фіксую ладар. В ефірі з’явились балачки.

Голден бачив на екрані, як Наомі намагається підібрати довжину хвилі станційного ладару, що підсвічував їх, аби залити Тот з наявних лазерних систем зв’язку.

– П’ятнадцять секунд, – доповів Амос.

– Добре, діточки, всім пристебнутися, – сказав Алекс. – Ось і «сік».

Ще до закінчення Алексової фрази Джим відчув тузень шпилькових уколів, крісло накачувало його хімією, аби вберегти життя під час гальмування. Шкіра натяглася і зробилася гарячою, а яйця втяглися в живіт. Алекс почав говорити уповільнено:

– П’ять… чотири… три… два…

Він ніколи не вимовляє один. Замість цього тисячі фунтів вмостились на Голденові груди і гриміли, немовби