Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Як їх зупинити? – запитав він. Відповідь була йому відома. Він просто бажав почути її вголос.

Міллер підіграв:

– Я б сказав, ми б полетіли до тієї станції і знищили її.

– Хто це «ми»?

– В АЗП забагато гарячих голів, які бажають погратися у війну з Землею і Марсом, – вів далі Голден, – а ми натомість вкажемо їм на справді поганих хлопців.

Фред кивав так, що це означало його незгоду.

– А ваш зразок? Капітанів сейф?

– Він мій, – відповів Джим, – і це не обговорюється.

Фред знову реготнув, немовби почув щось смішне. Міллер кліпнув, не розуміючи нічого, потім і на його обличчі з’явилася усмішка. Фред запитав:

– Чому я мав би на це пристати?

Джим підняв підборіддя і посміхнувся:

– А що як я скажу, що заховав сейф на планетоїді з ядерним зарядом, достатнім, аби розкласти на атоми будь-кого, хто сейф відшукає.

Джонсон витріщався на нього хвилину, потім промовив:

– Але ви цього не зробили.

– Авжеж, ні, – погодився капітан, – але я можу сказати, що зробив.

– Ви занадто чесний для цього, – сказав Фред.

– А ви нікому таку серозну справу не довірите. Ви вже в курсі, що я хочу з цим зробити. Тож саме тому допоки ми не домовимось, воно залишиться в мене.

Фред кивнув:

– Їй-бо, так і є.

РОЗДІЛ 38. Міллер

Оглядова палуба дозволяла спостерігати за збиранням докупи «Нову», величезного, як біблійне чудисько. Міллер сидів скраєчку м’якої кушетки, тримаючи пальці на коліні, а погляд на величному видовищі. Після перебування на кораблі Голдена, а до того на Еросі з його замкненою архітектурою, такий широкий вид здавався штучним. Палуба, прикрашена м’якою папороттю, ліпним плющем, була більшою за «Росінанта».

Повітряні рециклери працювали на диво тихо і, незважаючи на майже однакову з церерською гравітацію, сила Коріоліса відчувалася дещо неправильною.

Він прожив у Поясі все своє життя і ніколи не бував у місці, де б демонстрація сили і потужності була продумана настільки акуратно. Вона була приємною, якщо довго про неї не думати.

Не лише його приваблювали відкриті простори Тихо. Декілька тузнів станційних робітників сиділи разом або прогулювались. За годину до цього Амос з Алексом, заглиблені в бесіду, пройшли повз. Тож детектив не здивувався, коли помітив самотню Наомі; миска з їжею холола на таці поряд. Поглядом вона заглибилася в ручний термінал.

– Привіт, – сказав він.

Наомі обернулась, впізнала його і байдуже посміхнулася:

– Привіт, – відповіла старпом.

Міллер кивнув на термінал і запитально знизав плечима.

– Дані зв’язку з того корабля.

Це завжди був той корабель, як зауважив подумки Міллер. Так само люди називають місце жахливого злочину – «те місце».

– Вони всі передані вузьким променем, тож, на мою думку, буде неважко провести тріангуляцію. Але…

– Не складається?

Наомі підняла брови і зітхнула:

– Я проклала орбіти, але нічого не підходить. Тож там може бути ретрансляційний дрон.

Рухливий об’єкт, на який налаштовано корабельний зв’язок для передачі повідомлень на справжню станцію. Або на інший дрон і тоді вже на станцію, або… хтозна?

– Якісь новини з Ероса?

– Думаю, так, – сказала Наомі, – але я не знаю, як це допоможе нам знайти сенс у логах.

– Твої друзі з АЗП не можуть допомогти? – запитав Міллер. – У них обчислювальні потужності значно серйозніші за твої. Вірогідно, у них до того ж краща мапа активності в Поясі?

– Можливо.

Він не міг сказати, чи довіряє вона цьому Фреду, якому їх віддав Голден, або просто хоче відчувати, що розслідування все ще в її руках. Він вирішив був сказати їй, що варто трошки відійти, дозволити іншим тягнути ношу, але не знаходив у себе морального авторитету, аби висловити це вголос.

– Що? – запитала Наомі з посмішкою.

Міллер кліпнув.

– Ти трошки засміявся, – сказала вона, – я взагалі не бачила, аби ти сміявся раніше. Ну, тобто без того, аби щось було кумедним.

– Я просто подумав про слова свого колишнього напарника щодо того, як покинути справу, якщо тебе від неї відсторонюють.

– Що він казав?

– Це як наполовину висратися.

– А він вправно обходиться зі словами.

– Як на землянина, він молоток, – мовив Міллер і щось заворушилось у нього в думках. За хвилину він додав: – Боже! Можливо, в мене щось є.

* * *

Гейвлок зустрівся з ним на закриптованому сайті в хмарних серверах Ґанімеда.

Затримка позбавляла їх того, що навіть віддалено можна назвати спілкуванням у справжньому часі. Це більше походило на залишення нотаток, але це працювало. Очікування турбувало Міллера. Він всівся зі своїм терміналом і виставив на ньому оновлення кожні три секунди.

– Ви бажаєте ще чогось? – запитала жінка. – Ще бурбону?

– Було б чудово, – відповів детектив і перевірив, чи не відповів Гейвлок. Він не відповів.

Так само як і на обсерваційній палубі, з бару можна було бачити «Нову», але під дещо іншим кутом. Величезне судно виглядало в перспективі, на його корпус падали відблиски енергетичних дуг, що наплавляли на обшивку шар кераміки. Купка релігійних зілотів, фанатиків, планують завантажити себе в це масивне судно, всередину самодостатнього світу, і запустити себе ж у міжзіркову пітьму. На його борту народяться і помруть цілі покоління, і навіть якщо вони матимуть карколомне щастя відшукати наприкінці шляху планету, варту життя на ній, люди, що зійдуть на поверхню, ніколи не знатимуть, що таке Земля, Марс або Пояс. Вони будуть готовими інопланетянами. Якщо що-небудь, створене протомолекулою, вітатиме їх там, що тоді?

Чи всі вони помруть, як Жулі?

Десь там є життя. Тепер вони мають докази цього. І докази надійшли у вигляді зброї, тож що тут зробиш? Хіба що мормони заслуговують на невелике попередження про те, на що вони підписують власних праправнуків.

Він просміхнувся до себе, коли зрозумів, що в точності те саме міг сказати і Голден.

Бурбон принесли в той самий момент, коли теленькнув термінал. Відеофайл мав такий рівень захисту, що розкриптування зайняло хвилину. Само по собі це було доброю ознакою.

Файл відкрився, і з екрану посміхнувся Гейвлок. Він був у кращій формі, аніж на Церері, про це казав увесь його вигляд. Шкіра була темнішою, але Міллер не знав,