Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Агов, приятелю, – заговорив Гейвлок, – радий тебе чути. Після того, що сталося з Шаддід і АЗП, я боявся, що ми тепер по різні боки. Я радий, що ти забрався звідти до того, як лайно потрапило на вентилятор. Так, я залишаюсь в «Протоґені», але маю сказати, що ці люди мене дещо лякають. Тобто я ж працював у контрактній службі безпеки до того, і крутих я точно відрізняю. Ці хлопці не копи. Вони військові. Розумієш, про що я? Офіційно я ні біса не знаю про станцію в Поясі, але ти знаєш, як це буває. Я з Землі. А тут багато хлопців капають мені на мізки щодо Церери, мовляв, працював з вакуумноголовими. Але справи такі, що ліпше триматися кращого боку гірших хлопців. Просто така от робота.

В його словах проглядало вибачення. Міллер зрозумів. Праця на деякі корпорації була схожа на сидіння за ґратами. Ти приймаєш погляди людей навколо тебе. Астероїдян наймають, але вони не стають своїми. Як на Церері, але достоту навпаки. Якщо Гейвлок потоваришує з купкою найманців-внутрішньопланетників, які після зміни лупцюють по барах белтерів, то так воно вже й буде.

Товаришувати не означати стати такими, як вони.

– Тож, не для запису. Так, існує спецстанція в Поясі. Не чув, аби її називали «Тот», але це можливо. Лабораторія для якихось лякаюче-глибоких досліджень і розробок. Серйозна наукова група, та місце невеличке. Вірніше назвати його непомітним. Чимало автоматичних систем оборони, команда невелика. Не варто навіть казати, що за витік координат мене тут вб’ють. Тож видали файл, коли скінчиш, і давай не будемо довго-довго спілкуватись.

Файл з даними був невеличким. Три рядки простого тексту орбітальних записів. Міллер завантажив його на свій термінал і видалив файл з Ґанімедської хмари. Бурбон все ще стояв біля його руки і він ковтнув його за раз. Тепло розлилося в грудях – чи то від алкоголю, чи від перемоги.

Він увімкнув камеру терміналу.

– Дякую. Я тобі винен. А ось і відплата. Що сталося на Еросі? «Протоґен» є частиною цього, і частиною значною. Якщо є варіант розірвати контракт з ними, розривай. І якщо вони заганятимуть тебе на ту станцію, не погоджуйся.

Міллер знизав плечима. Гірка правда була в тому, що Гейвлок був, можливо, останнім його справжнім напарником. Єдиним, хто дивився на нього як на рівного. Такого детектива, яким себе уявляв Міллер.

– Бережи себе, напарнику, – сказав він, зберіг, закриптував і надіслав файл. Його наздогнало

глибоке відчуття, що він ніколи не говоритиме з Дмитром знову.

Він відправив запит на прямий зв’язок з Голденом. На екрані відобразилося його відкрите, сповнене шарму і трохи наївне обличчя.

– Міллере, – запитав він, – все в порядку?

– Так, все чудово. Але мені треба переговорити з тим хлопцем, Фредом. Можеш це організувати?

Голден наморщив чоло і одночасно кивнув.

– Звісно. А що відбувається?

– Я дізнався, де станція Тот.

– Ти що дізнався??

Міллер кивнув.

– Та звідки ти це відкопав?

– Міллер посміхнувся.

– Якщо я тобі розповім і це розійдеться, то гарну людину вб’ють. Бач, як це працює?

* * *

Поки Міллер, Голден і Наомі очікували на Фреда, детективу дійшло, що він знає чимало внутрішньопланетників, котрі воюють проти внутрішніх планет. Ну принаймні не за них. Фред наче член АЗП високого рангу. Гейвлок. Три чверті команди «Росінанта», Жульетта Мао.

Це не те, що він очікував. Та може, це через власну обмеженість. Він дивився на речі очима Шаддід і «Протоґену». Тут точно билися дві сторони, але це не була битва внутрішніх планет проти Поясу. Там билися люди, які вважали непоганою ідеєю вбивати людей, що виглядали або діяли не так, як вони, – проти людей, котрі так не робили.

Або й цей аналіз був кепським. Тому що отримай Міллер шанс вкинути до шлюзу науковців з «Протоґену», раду директорів, і ким би не був той шматок лайна Дрезден, то мучився би з півсекунди перед тим, як викинути їх у вакуум. Це не ставило його на бік янголів.

– Пане Міллере, що я можу для вас зробити?

Фред. Землянин з АЗП. Вдягнений у блакитну сорочку з ґудзиками і достойну пару слаксів. Він міг бути архітектором або адміністратором середнього рівня у будь-якій пристойній, поважній корпорації. Міллер намагався уявити, як він координує бій.

– Ви мусите запевнити мене, що маєте все необхідне, аби знищити станцію «Протоґену», – сказав Міллер. – Тоді я вам повідомлю, де вона знаходиться.

Брови Фреда піднялися на міліметр.

– Заходьте до мене в офіс.

Міллер зайшов. Голден з Наомі зайшли слідом. Коли двері за ними зачинилися, першим порушив тишу Фред:

– Я не впевнений, що ви від мене хочете. Я не маю звички робити плани моїх битв публічною інформацією.

– Ми говоримо про штурм станції, – пояснив Міллер, – чогось з добрячим захистом і, можливо, з кораблями того типу, що знищили «Кентербері». Нічого особистого, але це зависока ціль для купки дилетантів на зразок АЗП.

– Гм, Міллере? – сказав Голден, але детектив підняв руку, обірвавши його.

– Я можу вказати вам напрям на станцію «Тот», – вів він далі, – але якщо я це зроблю, а виявиться, що вашого удару не досить, щоб пробити їхній захист – багато людей загине і нічого не буде досягнуто. Під цим я не підпишусь.

Фред підвів голову, мов пес, що почув незнайомі звуки. Наомі з Голденом обмінялись поглядами, сенс яких Міллер не зрозумів.

– Це війна, – продовжив Міллер розходившись. – Я працював з АЗП раніше, і якщо чесно, то ви люди, вправні в маленькому партизанському лайні, аніж в чомусь чималому, справді скоординованому. Половина людей, що говорила з вашого голосу, були несповна розуму, коли їм до рук потрапило радіо. Я бачу, що у вас багато грошей. Я бачу, що у вас гарний офіс. Чого я не бачу, але мені це потрібно бачити, – що у вас є засоби винести цих виродків. Винести станцію – це вам не іграшки. Мені все одно, скільки симуляцій вами проведено. Тепер все по-справжньому. Якщо я вам допомогатиму, то бажаю знати, що ви розрулите це.

Тиша запала надовго.

– Міллере, – порушила