Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Він спостерігав за командою, бачив, як напруга спадає з їхніх плечей і облич. Вони з механіком були землянами, хоча здавалося, чолов’яга забув про своє походження в першому ж рейсі. Алекс був з Марса і продовжував його любити. Один невдалий жарт – і обидві планети можуть перетворитися на радіоактивні пустки ще до кінця вечері. Але наразі вони були лише друзями, що вечеряли разом. Це було правильно. Саме за це Голден ладен був битися.

– А я пам’ятаю дефіцит сиру, – сказала Наомі, коли Міллер закінчив говорити, – по всьому Поясу. То це все через тебе?

– Ну якби вони просто тягали той сир в обхід державних аудиторів, то бог з ними, – відповів детектив, – але вони мали звичку стріляти в інших сирних контрабасів. Втрапили в поле зору поліції. Так діло не робиться.

– За довбаний сир? – запитав механік, дзенькнувши вилкою по тарілці. – Ти серйозно? Ну, я розумію, наркотики чи казино, чи ще щось. Але сир?

– Казино у більшості місць легальні, – сказав у відповідь Міллер, – а неуки-хіміки можуть приготувати в себе на кухні будь-який наркотик. Джерела хімікатів контролювати неможливо.

– Справжній сир везуть з Землі або Марса, – додала Наомі. – Тож після додавання ціни за доставку та задирання п’ятдесяти відсотків податків Коаліції він може коштувати дорожче, аніж паливні пелети.

– Якось вилучили сто тридцять кіл вермонтського чеддера і зачинили його в кімнаті для зберігання доказів, – вів далі детектив. – На вулиці його можна було б обміняти навіть на корабель. Але до кінця дня він зник. Ми списали його як зіпсований. Ніхто й слова не сказав, бо всі понесли додому по дебелому шматку.

Детектив відкинувся на спинку з відсутнім поглядом.

– Боже-боже, це був чудовий сир, – сказав він з посмішкою.

– Але справді, цей ерзац на смак як лайно, – сказав Амос і швидко додав: – Нічого особистого, шефе, ти гарно попрацював. Але мені все ще дивно, що можна воювати за сир.

– Ось тому вони й знищили Ерос, – сказала Наомі.

Міллер кивнув, але нічого не сказав.

– Чому ти так думаєш? – запитав механік.

– Як давно ти літаєш? – запитала жінка.

– Не знаю, – губи Амоса стиснулись, поки він подумки рахував, – років двадцять п’ять?

– З багатьма белтерами літав, еге ж?

– Та ж так. Кращих за белтерів в команді нема нікого. Крім мене, звісно.

– Ти літав з нами двадцять п’ять років, ти схожий на нас, ти навіть говірки набрався. Закладаюсь, ти можеш замовити пиво і шльондру на будь-якій станції Поясу. Холєра, аби ти був стрункішим і вищим, то був би геть схожим на нас.

Механік посміхнувся, сприйнявши ці слова як комплімент.

– Але ти все ще нас не розумієш. Не до кінця. Жоден з тих, хто виріс на безкоштовному повітрі, не зможе. І ось чому вони можуть вбити півтори мільйони наших, аби подивитися, на що здатен їхній вірус.

– Агов! – втрутився Алекс. – Ти серйозно? Ти направду думаєш, що внутрішняки13 і зовнішняки14 так по-різному себе бачать?

– Звісно, вони так і роблять, – сказав Міллер, – ми зависокі, захуді, наші голови занадто великі, а наші лікті занадто вузлуваті.

Голден помітив, що через стіл на нього підозріло дивиться Наомі. Мені подобається твоя голова, думав Голден в її бік. Позаяк вираз її обличчя не змінився, то стало зрозуміло, що радіація не нагородила його телепатичними здібностями.

– У нас майже мова окрема, – вів далі Міллер, – бачив колись, як землянин намагається розпитати про дорогу в глибині тунелів?

– Ту ран обертання, пов, шлаух ту метро акіма і ідо, – сказала Наомі з серйозним белтерським акцентом.

– Прямуйте по ходу обертання до станції метро, і якраз дістанетесь доків, – переклав Амос, – що тут з біса важкого?

– У мене був напарник, який не розумів цього після двох років на Церері, – додав Міллер, – а Ґейвлок дурнем не був. Він просто… звідти.

Голден слухав розмову, вимазуючи залишки холодної пасти шматком хліба. Тоді втрутився:

– Окей, нам зрозуміло. Ви відрізняєтесь. Але вбити півтори мільйони людей через різницю в скелеті і вимові…

– Людей кидали в піч і через значно легші приводи з тих самих пір, як печі було винайдено, – відповів Міллер. – Якщо тобі стане легше, для нас ви опецькуваті мікроцефали.

Алекс похитав головою:

– Для мене це не має ані грама сенсу, так випускати ту заразу. Ненавидь ти кожну людину на Еросі особисто. Хто знає, як зараза себе поведе?

Наомі підійшла до мийки і почала мити руки, звук падаючої води відволік увагу команди.

– Я міркувала над цим, – мовила жінка, повернувшись і витираючи руки рушником, – про сенс подій тобто.

Міллер почав щось промовляти, але Голден шикнув на нього жестом, і замовк, пропонуючи Наомі продовжувати:

– Тож, – сказала вона, – я розглядала ситуацію як проблему обчислень. Якщо вірус чи наномашина, чи протомолекула, або що там ще, було розроблене – воно мало призначення, вірно?

– Звісно, – підтримав Голден.

– Схоже, що ця штука намагатиметься щось робити, щось складне. Не має сенсу вляпуватись в усі ці проблеми лише для вбивства людей. Ці зміни видаються мені умисними, але… але незакінченими.

– Очевидно, – знову підтримав Голден. Алекс з Амосом кивнули, але мовчали.

– То може, вся справа в тому, що протомолекула ще не досить розумна. Можна стиснути багато даних у справді малому об’ємі, позаяк це квантовий комп’ютер, то має місце обробка цих даних. Найпростіший спосіб для цієї обробки – розподілення. Можливо, протомолекула не закінчила роботу через те, що вона ще не досить розумна.

– Не дуже розумна за власними мірками, – сказав Алекс.

– Атож, – відповіла старпом, викинувши рушник в корзину. – Тоді ти даєш їй багато біомаси для роботи і спостерігаєш, що такого видатного їй вдасться створити.

– За словами того хлопця на відео, її було створено, аби перехопити життя на Землі і стерти нас, – нагадав Міллер.

– І ось чому, – пояснив Голден, – Ерос підходить для такого найкраще. Багато біомаси в ізольованій вакуумом пробірці. Якщо воно вирветься назовні, то навколо йде війна. Чимало суден і ракет можуть перетворити Ерос ядерними зарядами на скло, якщо загроза