Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Голден сів і дивився картинку кінця Сонячної системи в яскравих кольорах і з коментарями експерта. Він все чекав, що рисочки світла почнуть сипатися вниз, на планету, аби розколоти бані ядерним вогнем. Проте видно, хтось вжив заходи стримування, і битва відбувалася лише в небі.

Відтак вона не могла відбуватися вічно.

– Ти кажеш мені, що це я винен. Що аби я не передав дані, ці судна були б живими. Ці люди.

– Ті, ага. І якби поганці хотіли відвернути увагу від Ероса, то це їм щойно вдалося.

РОЗДІЛ 36. Міллер

Потекли історії про війну. Міллер одночасно дивився п’ять стрімів, вікна забили екран його терміналу. Марс був шокованим, здивованим, майже нокаутованим.

Війна між Марсом і Поясом – найбільший, найнебезпечніший конфлікт в історії людства – раптом перетворився на другорядну подію. Балакаючі голови з Землі кардинально змінили тон від спокійних раціональних дискусій превентивної оборони до звинувачень марсіян аж до піни з рота, буцімто вони, немов тварини, ґвалтують дітей. Атака на Деймос перетворила місяць на кільце гравію, і воно повільно розходилось по колишній орбіті, задимлюючи небо Червоної Планети, та разом з тим знову змінила гру.

Десять годин спостерігав детектив за тим, як атака перетворюється на блокаду. Марсіянський флот, розпорошений по всій системі, повертався домів при максимальному прискоренні. Стріми АЗП називали це перемогою, і можливо, цьому хтось навіть вірив. Картинку отримували через кораблі від сенсорних систем. Мертві військові кораблі з боками, розпоротими від високоенергетичних вибухів, оберталися на своїх нерегулярних орбітальних могилах. Лазарети, подібні до «Росінатівського», були переповнені хлопцями і дівчатами, молодшими за нього вполовину – обпаленими, закривавленими, вмираючими. З кожним циклом надходили нові відео, нові деталі смерті і різанини. З кожним новим епізодом він нахилявся ближче, з руками біля вуст, чекаючи на появу слів. Єдиної події, що могла сигналізувати про кінець.

Але події не ставалось, і кожна година, що не приносила цієї новини, давала ще одну нитку надії на те, що, можливо, можливо, не станеться.

– Агов, – Амос стояв на порозі його кубрику, – ти хоч спав?

Міллер звів погляд, його шия затекла. Червоні сліди від подушки цвіли на щоках і лобі.

– Що? Та-ак. Ні. Я… дивився.

– Хтось скинув скелю?

– Ще ні. Все відбувається на орбіті або вище.

– Що за апокаліпсис у них якийсь, на півсраки? – дивувався механік.

– Дай їм час, це ж в них перший.

Амос похитав своєю широкою головою, проте Міллер побачив під напускною відразою полегшення. Поки куполи стоятимуть на Марсі, поки критична біосфера Землі не отримає безпосередніх загроз, людство не помре. Міллерові доводилось дивуватися, на що вони в Поясі собі сподіваються, коли говорять самі собі про можливість незалежної підтримки життя в екологічних нішах астероїдів.

– Пива хочеш? – запитав здоровань.

– Ти що, маєш пиво на сніданок?

– Вважай, що для тебе це вечеря.

Чолов’яга був правий: Міллеру варт було поспати. Він лише деколи кемарив звідтоді, як вони підірвали корабель-невидимець, та й тоді сон був густо помережаний дивним маренням. Тільки він подумав про позіхання, як тут-таки й позіхнув, проте клубок у животі підказав, що він радше проведе день за новинами, аніж відпочине.

– Мо, це знову сніданок, – сказав детектив.

– Хоч пива на сніданок? – запитав Амос.

– Звісно.

Прохід по «Росінанту» відчувався якось сюрреалістично. Тихий шум повітряних рециклерів, м’якість повітря. Мандрівка на судно Жулі тривала в мареві обезболюючого і хвороби. Часи на Еросі перед тим були жахом, який ніяк не минав. Прогулянка по звичайному функціональному коридору, коли тебе на підлозі утримує гравітація прискорення, коли мінімум шансів на те, що хтось тебе спробує вбити, виглядала підозріло. Проте коли він уявив, що поряд іде уявна Жулі, картинка стала не такою вже й поганою.

Поки він їв, його термінал дзенькнув автоматичним нагадуванням про заміну крові. Джо піднявся, поправив капелюха і почимчикував туди, де голки з ін’єкторами зроблять все, на що здатні. Коли Міллер прибув, то капітан був уже прикріплений до станції.

Голден виглядав так, наче спав, але кепсько. Міллерових синьців під очима він не мав, але плечі були напруженими, а брови насупленими. Міллер міркував, чи не затвердо повівся з хлопцем. Я ж тобі казав – було щирою фразою, але ноша безвинних смертей, хаос падаючої цивілізації – теж заважка ноша для одних плечей.

Або він просто продовжує волочитися за Наомі.

Голден підняв руку, яка не була захоплена медичним обладнанням.

– Доброго, – привітався Міллер.

– Привіт.

– Вирішив вже, куди ми йдемо?

– Ще ні.

– На Марс потрапити все важче і важче, – мовив детектив, віддаючи себе на знайому поталу медичної станції, – якщо ти це планував, то варт робити це швидше.

– Поки там все ще є Марс, ти хотів сказати?

– Як варіант, – відповів детектив.

Поповзли голки на ледь помітній арматурі. Джо дивився в стелю, намагаючись не напружуватись, поки метал шукав шлях до його вен. Настав момент укусу, а потім слабкий, неясний біль і нарешті нечутливість. Монітор показав стан його тіла лікарям, які дивилися, як помирають молоді солдати за милі над Олімпом12.

– Вважаєш, вони зупиняться? – запитав Джим. – Тобто Земля це робить через те, що «Протоґен» типу перекупив якихось сенаторів або генералів, еге ж? Це все через те, що вони одноосібно бажають володіти протомолекулою. Якби Марс теж мав її, то «Протоґену» не було б сенсу воювати.

Міллер кліпнув. Поки він обирав між варіантами – вони намагатимуться знищити Марс цілком або це зайшло занадто далеко або наскільки ж ви наївний, капітане, Голден продовжив:

– Забий. У нас є інформація. Я хочу її оприлюднити.

Відповідь Міллера була легкою, мов рефлекс:

– Ні, ти цього не зробиш.

Капітан сперся на ліктях, насупившись:

– Я вдячний, що ти маєш відмінну від моєї точку зору, але це мій корабель, а ти пасажир.

– Так і є, – відповів Міллер, – тобі нелегко вбивати людей, але ти маєш встрелити мене перед тим, як розповсюдиш це.

– Я що?

Нова кров потекла міллеровими судинами з холодним лоскотом, що доходив до серця. Медичні монітори перейшли на новий алгоритм, рахуючи кількість аномальних клітин, що затрималися на фільтрах.

– Тобі доведеться мене застрелити, – уповільнив мову детектив.