Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Я вважаю, що ти перебільшуєш вплив другого офіцера на водовозах дальніх рейсів. Так, точиться війна. І так, я був там, коли вона почалася. Але Пояс ненавидів внутрішні планети задовго до атаки на «Кентербері».

– Але ти і внутрішні планети розділив.

Голден підняв голову і мовив таким тоном, неначе повідомляв про те, що вода мокра:

– Земля завжди ненавиділа Марс. Коли я був на флоті, ми проганяли такі варіанти. Бойові плани на випадок, якщо Земля і Марс будуть втягнуті у бій. Земля програвала. Якщо не била першою, била сильно і не давала підніматись, то Земля програвала.

Чи то від відстані, чи від поганої уяви, проте Міллер ніколи не розглядав внутрішні планети окремо. Він запитав:

– Серйозно?

– Вони колонія, але іграшки мають кращі, і всі це знають. Все, що тут відбувається, будувалося сотню років. Якби все не було готово, то нічого б не сталося.

– То це так ти виправдовуєшся? «Це не моя діжка з порохом. Я тільки сірника підніс»?

– Я не виправдовуюсь, – сказав Голден, його тиск і серцебиття підскочили.

– Ми це вже проходили, – відповів детектив, – то ж дозволь запитати, чому цього разу буде інакше?

Здавалося, голки в Міллеровій руці нагрілися до больового порогу. Він міркував, чи так і має бути, чи так він почуватиметься кожної заміни крові. Капітан відповів:

– Цього разу є різниця. Все лайно, що відбувається, – відбувається через брак інформованості. Марс з Поясом так би не вчинили, знай вони те, що ми знаємо зараз. Земля з Марсом не зчепилися б, якби всі знали, що це зрежисовано. Проблема не в тому, що люди знають дуже багато. Проблема в тому, що вони знають замало.

Щось зашипіло, і Міллер відчув хвилю хімічної релаксації. Його це обурило, але варіантів відкликати наркотики не було. Він звернувся до Джима:

– Ти не можеш просто швиргонути інформацію людям. Ти маєш розуміти, до чого це призведе. На Церері була одна справа, вбили маленьку дівчинку. Перші вісімнадцять годин ми всі були впевнені, що це татусь зробив. Він був кримінальником. П’яним. Він останнім бачив її дихаючою. Всі класичні ознаки. На дев’ятнадцяту годину ми отримуємо зачіпку. Вийшло так, що татусь був винен купу грошей одному з місцевих синдикатів. І раптом все ускладнилось. У нас з’явилося більше підозрюваних. Як думаєш, якби я поширив усе, що я знав, то чи залишався б татусь живим до того моменту, коли надійшла зачіпка? Чи хтось би склав усе до купи і вчинив звично?

Міллерова медстація теленькнула. Ще один новий рак. Він не звернув уваги. Голденовий цикл теж щойно добіг кінця. Його рожеві щоки промовисто демонстрували як наявність нової крові, так і емоційний стан.

– От і вони мають такі само ідеали, – відповів капітан.

– Хто?

– «Протоґен». Ти можеш бути на іншому боці, але граєш у ту саму гру. Якби усі казали, що вони думають, нічого з цього не відбулося. Якби лаборант, що першим побачив щось дивне, увімкнув термінал і сказав: «Агов, люди! Дивіться, тут щось дивне» – нічого б з цього не сталося.

– Ага, розповісти усім, що тут чужинський вірус, який хоче всіх вбити – це чудовий спосіб усіх заспокоїти і привести до порядку.

– Міллере, я не хочу тебе лякати, але там таки чужинський вірус. І він хоче всіх убити.

Міллер похитав головою і посміхнувся, наче Голден сказав щось кумедне:

– Тож дивись, може, я й не змушуватиму тебе робити правильні речі під дулом пістолета, але дозволь в тебе щось запитати. Окей?

– Добре, – погодився Голден.

Детектив відкинувся назад, наркотики робили його повіки важкими. Він запитав:

– Що буде?

Довга пауза. Ще один дзвінок від медичної системи. Ще один потік холоду по розхитаним Міллеровим судинам.

– Що буде? – повторив Голден.

Детективу здалося, що потрібно пояснити детальніше. Він ледь відкрив очі:

– Ти розповсюдиш все, що в нас є. Що станеться?

– Війна зупиниться. Люди візьмуться за «Протоґен».

– Є деякі сумніви, але нехай. Що буде потім?

На пару ударів серця Голден замовк.

– Люди візьмуться за фебську заразу.

– Вони почнуть експериментувати. Вони почнуть битися за неї. Якщо ця мерзота така цінна, як вважає «Протоґен», то війну ти не зупиниш. Все, що тобі вдасться, – то це змінити війну.

Голден насупився, зле стиснув рота, аж зморшки з’явилися в кутиках очей. Міллер дивився, як шматок за шматком вмирає ідеалізм чоловіка. Йому було майже соромно за те, що він отримує від цього задоволення.

– Що буде, якщо ми підемо на Марс? – вів далі Міллер, притишивши голос. – Ми обміняємо протомолекулу на таку купу грошей, якої ми ще не бачили. Або вони просто тебе застрелять. Марс виграє в Землі. І в Пояса. Або ти підеш до АЗП, найліпшу надію белтерів на незалежність, купу божевільних зілотів, половина з яких вважає, що ми можемо протриматись без Землі. І повір мені, вони тебе теж можливо вб’ють. Або просто розкажи усім усе і, не дивлячись на наслідки, вважай, що твої руки чисті.

– Останній вибір правильний.

– В тебе немає правильного вибору, друже. В тебе повна тарілка варіантів, кожен з яких трохи гірший за інші.

Промивання крові капітану закінчилося. Він витягнув голки, дозволивши тонким металевим мацакам заховатися. Коли він розкотив рукав, обличчя пом’якшало.

– Люди мають право знати, що відбувається, – сказав Джим. – Твоя точка зору веде до того, що усі люди не досить розумні, аби правильно скористатися інформацією.

– Чи ж хтось скористався поширеною тобою інформацією як приводом для чогось інакшого, аніж вбивство тих, хто їм не подобається? Новий привід не зупинить їх від убивств. Ти почав цю війну, капітане. Це не означає, що тобі не до снаги її зупинити. Але спробувати варто.

– І як же мені це зробити? – запитав Голден. Тривога в його голосі могла бути злістю. Або вона могла бути молитвою.

Щось у Міллеровому животі зрушилось, якийсь запалений орган прийшов у норму настільки, що це відчулося. Воно не турбувало, аж поки не стало нормальним знову.

– Ти в себе запитай, що станеться, – відповів детектив, – запитай себе, що б зробила Наомі.

Голден розсміявся:

– Це так ти приймаєш рішення?