Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

екрану, який відламався і, тричі відбившись від переборок у найвіртуознішому в світі більярдному ударі, поцілив його прямісінько під груди. Поглянув униз: шматочок екрану плавав біля нього за пару сантиметрів, так і не пробивши дірку в скафандрі. Живіт болів.

У командному пості поруч із кріслом Наомі зіяла діра, крізь яку в умовах нульової гравітації потроху витікав маленькими м’ячиками зелений гель. Голден поглянув на отвір в кріслі і на відповідний отвір у переборці навпроти, зрозумівши, що куля мала пройти на сантиметр від ноги жінки. Нервова хвиля прокотилася по ньому, залишивши по собі нудоту.

– Що це, бляха, було? – неголосно запитав Амос. – Як щодо того, аби таке більше не повторювати?

– Алексе? – викликав капітан.

– Все ще тут, капітане, – на диво спокійним голосом відповів пілот.

– Мій екран мертвий, – сказав Джим, – ми вбили того сучого сина?

– Еге ж, кепе, він мертвий. Штук шість його куль поцілили в «Росі». Схоже, що вони прошили нас від прови до корми. Протиосколкове оббиття переборок таки затримало шрапнель, атож?

Голос Алекса почав дрижати. Він хотів сказати, «Ми всі мали померти».

– Відкрий канал до Фреда, Наомі, – наказав капітан.

Вона не поворухнулася.

– Наомі?

– Вірно. Фред, – відповіла жінка і натиснула на екрані.

Секунду Джимів шолом був сповнений статичних шумів, потім Фредовим голосом:

– Тут «Гай Молінарі». Радий, що ви живі, панове.

– Прийнято. Починайте вашу атаку. Повідомте, коли ми можемо пристикуватися до одного зі станційних доків.

– Прийнято, – відповів Фред, – ми знайдемо вам тепле місце для посадки. Фред закінчив.

Голден натиснув швидке роз’єднання ременів і поплив до стелі. Слабкість охопила його.

Що ж, Міллере, твій хід.

РОЗДІЛ 40. Міллер

– Ой, Пампа, – мовив хлопчина у протиперевантажувальному кріслі праворуч Міллера, – лусне герметик і ти бах, еге ж?

Бойова броня парубка була сіро-зелена, зчленування на суглобах герметичними, а на поверхні передньої плити сліди від ножа чи стріловидної кулі. За лицьовою маскою хлопцю могло бути і п’ятнадцять. Жести видавали дитинство, проведене в скафандрі, а його мова була чистісіньким астероїдянським суржиком.

– Еге, – відповів Міллер, піднявши руку, – бував трохи у стрілянині. Зі мною все буде добре.

– Добре коли добре, – сказав сусід, – но ти лучше тримай фока15, а не то все повітря з тебе геть, еге ж?

Жодна душа, що на Землі, що на Марсі, з одного разу не зрозуміє, що ти кажеш, думав Міллер, дідько, та навіть половина Церери розгубляться від такого сильного акценту. Не дивно, що вони вбивають тебе не розмірковуючи.

– Підходить, – згодився детектив, – ти йдеш перший, а я пробую прибрати будь-кого, хто стрілятиме в тебе ззаду.

Хлопець посміхнувся. Міллер бачив тисячі таких. Хлопці в буянні молодості, що долають підлітковий драйв, ризикуючи і справляючи враження на дівчат – але вони живуть в Поясі, де одне невірне рішення означає смерть. Він бачив тисячі. Він арештовував сотні. Він бачив, як десятки складали в чорні мішки.

Міллер витягнувся вперед, аби оглянути довгі ряди шарнірних протиперевантажувальних крісел, що тісними рядами наповнювали нутрощі «Гая Молінарі». Їх там, за грубими підрахунками, було щось дев’яносто чи сто. Тож до обіду є непогані шанси, що десятків зо два помруть.

– Як тебе звати, парубче?

– Діоґо.

– Міллер, – сказав він і простягнув руку для стискання. Високоякісна марсіянська бойова броня, що її детектив прихопив з «Росінанта», була значно гнучкішою в пальцях, аніж та, що в нового знайомого.

Правда полягала в тому, що Міллер не пасував для штурму. Він все ще страждав від нерегулярних приступів нудоти, його рука боліла, якщо рівень ліків у крові падав. Але він знав, як тримати зброю в руках, і напевне знав про бої в коридорах більше, аніж дев’яносто відсотків стрибунів по скелях і кротів з АЗП типу Діоґо. Одне на одне виходить.

У гучномовцях оповіщення клацнуло.

– Це Фред. У нас новини від повітряної підтримки. Маємо зелене світло для проникнення за десять хвилин. Панство, починаймо останню перевірку.

Міллер сів у своєму кріслі. Брязкіт і стукіт сотні броньованих скафандрів, сотні одиниць особистої зброї, сотні штурмових гвинтівок сповнили повітря. Своє все він вже перевірив достатню кількість разів, тож не відчував потреби робити це ще раз.

За пару хвилин почнеться прискорення. Доза препаратів для підтримки організму при великих перевантаженнях була неповною, бо нерви й так напнуті, мов струни: піднявшись, вони відразу вступлять в бій. Не варто накачувати штурмову групу сильніше від потреби.

Жулі сіла на стіну біля нього, її волосся закручувалось, немовби вона була під водою. Він уявив, як плямисте світло падає навскоси на її обличчя. Портрет молодої гонщиці на пінасах у стилі русалки. Вона посмішкою відповіла на ідею, і він посміхнувся у відповідь. Вона мала там бути, він знав. Разом з Діоґо, Фредом і всіми мілітантами АЗП – патріотами вакууму, вона знаходилася у протиперевантажувальному кріслі, зодягнена в позичені обладунки, прямуючи на станцію назустріч наглій смерті заради більшого добра. Міллер знав, що його б тут не було. Якби не вона. Тож у певному сенсі він перебрав її місце. Він став нею.

Вони це зробили, сказала Жулі або тільки подумала. Якщо висадка ось-ось почнеться, то це означає, що «Росінант» вцілів, принаймні досить довго, аби вибити оборону. Міллер кивнув, визнаючи і дозволяючи собі відчути хвильку задоволення – і цієї ж миті гравітація штовхнула його в крісло так сильно, що свідомість затьмарилася і світ навколо пригас. Він відчув це, коли двигуни почали гальмувати і всі крісла на шарнірах повернулися в той бік, де з’явився верх. Голки вп’ялися у Міллерову плоть. Щось глибоке і гучне трапилося, «Гай Молінарі» загудів, мов гігантський дзвін. Пробивний заряд. Світ важко штовхнуло ліворуч, крісла повернулись востаннє разом з тим, як штурмове судно пристосувалося до обертання станції.

Хтось кричав до нього: «Пішов! Пішов! Пішов!». Детектив підняв свою штурмову гвинтівку, перевірив, що особиста зброя прив’язана збоку, і влився в натовп тіл, що утворився на виході. Він сумував за своїм капелюхом.

Службовий коридор, куди вони врізалися, був темним і вузьким. Схеми, що їх розробили інженери з Тихо, наводили на думку, що опору вони не зустрінуть, аж поки не дістануться до жилої зони станції. Це було кепське передбачення. Міллер прибув на місце разом з іншими бійцями АЗП саме вчасно: автоматичний лазер захисту розрізав першу шеренгу навпіл.