Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Напрочуд низькі.

– У половини їхніх охоронців була нелетальна зброя, – втрутився Міллер, – для придушення заворушень. Клейкі заряди. Щось таке.

Голден кивнув, насуплено похитав головою.

– Я бачив багато тіл протогенівців у формі СБ там, у коридорі. Навіщо, маючи стільки людей, давати їм зброю, яка не може відбити абордажну команду?

– Гарне питання, – погодився Міллер.

Дрезден посміхнувся.

– Ось це я й мав на увазі, пане Джонсоне, – сказав костюм і повернувся до капітана. – Джим? Гм, хай буде Джим. Той факт, що ви не розумієте безпекових потреб цієї станції, наводить мене на думку, що ви не маєте уяви, до чого стали причетними. А я вважав, що маєте не менше за мене. Як вже повідомив Фреду…

– Ентоні, закрий к бісу свій чорний рот, – сказав капітан, дивуючись раптовому вибуху роздратування. Дрезден мав розчарований вигляд.

Виродок не мав права на комфортне ставлення. Беззаперечно. Голден хотів, аби чоловік був нажаханий, благав про помилування, а не глузував, натякаючи на вищий рівень культури.

– Амосе, коли він знову заговорить до мене без запрошення, зламай йому щелепу.

– Із задоволенням, капітане, – відповів здоровань, зробивши крок уперед.

Дрезден самовдоволено посміхнувся, дивлячись на величезний кулак, але промовчав.

– Що нам відомо? – запитав Голден, адресуючи питання Фреду.

– Нам відомо, що сюди надходили дані з Ероса, також нам відомо, що керувалося все з цієї гноярки. Коли розберемо станцію, дізнаємось більше.

Голден обернувся і подивився на Дрездена знову, на цього європейського аристократа з гімнастичною статурою і дорогою зачіскою. Навіть зараз, оточенний озброєними людьми, він прагнув виглядати керівником. Голден міг уявити, як той раз по раз дивиться на свій годинник і міркує, скільки ще дорогоцінного часу відбере в нього ця абордажна вечірка.

– Я хочу в нього дещо запитати, – звернувся Джим до Фреда.

– Ти заслуговуєш на це, – кивнув Джонсон.

– Навіщо? – спитав він. – Я хочу знати – навіщо?

Дрезден посміхнувся майже жалісно і заклав руки в кишені звичним жестом людини, що обговорює спорт у припортовому барі.

– «Навіщо» – це дуже об’ємне питання, – відповів Ентоні. – Тому, що Бог так управив? Чи ви хочете уточнити питання?

– Чому Ерос?

– Ну, Джиме…

– Ви можете називати мене капітан Голден. Я той хлопець, який знайшов ваш покинутий корабель і подивився відео з Феб. Я знаю, що таке протомолекула.

– Справді? – посмішка Дрездена стала стала трохи щирішою. – Я хочу подякувати вам, що повернули нам вірулентного агента на Еросі. Втрата «Анубіса» відкинула нас на місяці назад. Знайти інфіковане тіло там, на станції, стало для нас даром божим.

Я знав! Я, курва, знав це! думав Джим. Але в голос повторив:

– Чому?

– Ви ж розумієте, що це за агент, – уперше відтоді як Голден зайшов у кімнату, в голосі Дрездена почулося розчарування, – я навіть не знаю, що ще вам розповісти. Це найважливіша річ, яка будь-коли ставалася в історії людської раси. Це одночасно доказ того, що ми не одні у всесвіті, і шанс позбутися обмежень, через які ми прив’язані до цих тісних бульбашок зі скелі й каменю.

– Ти не відповів на моє питання, – сказав капітан, ненавидячи свій ніс, який робив загрозливу інтонацію дещо комічною, – я хочу знати, чому ти вбив півтора мільйони людей.

Фред прочистив горло, але не втрутився. Ентоні перевів погляд з Голдена на полковника і назад.

– Я відповідаю, капітане. Мільйон з гаком людей – це дрібниці. Те, з чим ми тут працюємо, – має значно більший масштаб, – сказав віце-президент, повернувся до крісла, вмостився в ньому і перед тим як закласти ногу на ногу, підтягнув на колінах штани, аби не розтягувати тканину.

– Ви чули про Чінґізхана?

– Що? – запитали Фред з Джимом майже одночасно. Міллер просто поглянув на Дрездена пустими очима, постукуючи цівкою пістоля по броньованому стегну.

– Чінґізхан. Існує точка зору деяких чиновників, що він вбив чи перемістив до чверті тодішнього населення під час свої завоювань, – пояснив той. – Він вчинив так, прагнучи створити імперію, що мала розвалитися одразу по його смерті. В сучасних умовах це означає знищення близько десяти мільярдів людей з огляду на шкоду для поколінь. Півтора покоління. Ерос навіть похибковим значенням не може вважатися у таких масштабах.

– Вас це справді не хвилює, – тихо мовив Фред.

– Проте на відміну від Чінгізхана, ми не робимо це задля побудови імперії. Я знаю, що ви думаєте. Що ми плануємо звеличити себе. Набрати силу.

– А ви не плануєте? – запитав капітан.

– Звісно, ми плануємо, – голос Дрездена став різким, – але ви мислите дуже мілко. Побудова найвеличнішої з імперій людства схожа на побудову найбільшого у світі мурашника. Дріб’язок. Та десь вже існує цивілізація, що побудувала протомолекулу і шпурнула її в нас два мільярди років тому. Вони вже є богами з цієї точку зору. А ким вони стали за цей час? З форою у два мільярди років?

Голден слухав промову Ентоні, і в ньому зростав страх. В цій помові було щось таке, що вимовлялося раніше. Можливо, неодноразово. І це спрацювало. Він умовив могутніх людей. Ось чому «Протоґен» мав судна з Землі і, судячи з усього, майже невичерпні ресурси.

– Нас наздогнала жахлива кількість роботи, джентльмени, – вів далі віце-президент з біодосліджень, – але на щастя, ми маємо інструмент наших ворогів для її виконання.

– Наздогнала? – перепитав вояк ліворуч від Голдена. Дрезден кивнув йому і посміхнувся.

– Протомолекула здатна змінити організм її носія на молекулярному рівні; вона може утворювати генетичні зміни на льоту. Не просто ДНК, але у всіх стійких реплікаторах. Але це просто машина. Вона не мислить. Вона слідує інструкціям. Якщо ми навчимося змінювати це програмування, тоді ми станемо архітекторами цих змін.

Голден втрутився:

– Якщо це мало б стерти життя на Землі і замінити на що завгодно з того, що потрібно творцям протомолекули, то навіщо випускати її на волю?

– Чудове питання! – Дрезден підняв один палець вгору, мов професор на лекції. – Протомолекула надійшла до нас без інструкції для користувача. Фактично, ми ніколи дотепер не мали можливості спостерігати дію цієї програми. Молекулі потрібна значна біомаса для того, щоб розвинутись настільки, аби виконати всі директиви. Якими б вони не були.