Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

Міллер набрав повітря і повільно його випустив:

– Ага, окей.

– Ти йди, – сказав Амос, – а я дожену.

Наомі кинула незадоволеним оком на здорованя, але Амос відповів посмішкою. Це могло означати що завгодно.

– Добре, – погодилась офіцер, – але не затримуйся надовго, ок? Справа.

– Для капітана, атож. Не хвилюйся.

Наомі встала і пішла геть. Її спроби не озиратися були очевидними. Міллер глянув на Амоса. Світло надавало механіку якогось демонічного вигляду.

– Наомі гарна людина, – сказав здоровило, – знаєш, вона мені подобається. Схожа на мою меншу сестру, тільки з головою на плечах. Я б її виграв, якби вона дала, знаєш?

– Еге, – відповів Джо, – мені вона теж до смаку.

– Вона не така, як ми, – з тону Амоса зникла теплота і гумор.

– Тому вона і впала мені в око, – ці слова детектива були вчасними. Механік кивнув.

– Щодо капітана. Ти зараз у лайні по вуха.

У тьмяному світлі місце, де пивна піна торкалася скла, біліло, мов тюль. Міллер повернув бокал на чверть, аби краще роздивитися.

– Тому що я вбив того, кого варто було? – запитав детектив. Гіркота в його словах не була сюрпризом, але вона була глибшою, аніж він очікував. Амос не чув її або, що ще краще, не звертав уваги.

– Тому що ти маєш таку звичку, – пояснив механік, – кепу це не подобається. Вбивство людей без того, аби побалакати, нервує його. Ти на Еросі наробив багато… ти знаєш.

– Еге.

– Станція Тот – це не Ерос. Наступне місце, куди ми підемо, теж не буде Еросом. Капітан не бажає мати тебе поряд.

– А інші? – запитав детектив.

– Ми теж не бажаємо, – його голос не був ані жорстким, ані м’яким. Він розмовляв про діаметр трубопроводів у машині. Він говорив про будь-що. Слова наддали Міллерові в живіт, саме туди, де він і очікував. Відбитися було неможливо.

– І ось ще що, – вів своєї Амос. – Ти і я – у нас багато спільного. Мене життя покидало. Я знаю, що я таке, а мій моральний компас? Я тобі скажу, що він у сраці. У моєму дитинстві пару речей пішло не так. Я міг стати тими гівняними бандюками з Тоту. Про це я в курсі. А от капітан не міг. В ньому такого нема всередині. Він найближчий до праведника, ніж будь-хто. І коли він каже, що тобі тут не місце, то значить так тому і бути, бо наскільки я кумекаю, він типу правий. До біса, він точно правіший за мене.

– Окей, – відповів Міллер.

– Ага, – сказав механік. Допив своє пиво. Потім допив пиво Наомі. А потім пішов геть, залишивши Міллера насамоті з пусткою в душі. Зовні «Нову» випустив решітку блискучих сенсорів, щось перевіряючи або просто вихваляючись. Міллер чекав.

Збоку від нього просто на місці Амоса прихилилась до столу Жулі.

Що ж, мовила вона, схоже, тепер є тільки ти і я.

– Схоже, – відповів він.

РОЗДІЛ 43. Голден

Працівник станції Тихо у синій спецовці і у зварювальній масці закривав дірку в одній з переборок камбуза. Голден дивився на роботу, захищаючи очі від жорсткого синього полум’я пальника. Коли сталева пластина була припасована до місця, зварювальник підняв маску, аби перевірити метал, наплавлений за один прохід. Дівчина – блакитні очі і маленький рот на милому обличчі мавки, що мало форму серця, кучма рудого волосся скручена в гульку. Звали її Сем, і вона була керівником бригади, що лагодила «Росінант». Амос волочився за нею вже два тижні без жодного успіху. Джим був радий цьому, бо мавка виявилась одним з найкращих механіків, яких він коли-небудь зустрічав. Він волів, аби вона фокусувалась тільки на роботі.

– Він чудовий, – сказав капітан, коли вона провела рукою в рукавиці по холонучому металу. – Він окей, – повторила вона і знизала плечима, – тут ми підрівняємо, гарненько пофарбуємо, і ти навіть не здогадуватимешся, що у твого кораблика була вава.

Її надиво глибокий голос контрастував із зовнішністю та звичкою використовувати навмисне дитячі фрази. Голден здогадувався, що її приємна зовнішність разом з обраною професією довгий час змушувала багатьох людей її недооцінювати. Він не бажав і собі припускатися такої помилки.

– Сем, ти виконала чудову роботу, – не втримався капітан, розуміючи, що Сем – це скорочення від чогось, але він ніколи не запитував від чого, а вона не казала, – я не втомлююсь казати Фреду, як нам пощастило мати саме тебе на цьому завданні.

– Можливо, мене відзначать золотою зіркою в табелі за рік, – відповіла бригадир, погасила пальник і звелась на рівні. Голден хотів щось відповісти, але не зміг підібрати слів.

– Пробач, – продовжила вона, повернувшись до Джима, – я ціную твоє нахвалювання босу. Направду, мені дуже приємно працювати над твоїм малюком. Суденце що треба. Той копняк, який він витримав, перетворив би на купу заліза всі інші наші судна.

– Ми ним майже стали, – відповів Голден.

Сем кивнула і почала знімати решту обладунків. Поки вона була зайнята, Наомі у сірій робі, обвішана електронним приладдям, спустилась по драбині.

– Як у тебе там справи? – запитав капітан.

– Дев’яносто відсотків, – відповіла старпом, перетнула камбуз і прихопила з холодильника пляшку соку. – Чи щось таке.

Другу пляшку вона кинула Сем. Зварювальниця вхопила її однією рукою.

– Наомі, – сказала вона, піднімаючи пляшку в жартівливому тості перед тим, як глитнути половину одним ковтком.

– Семмі, – відповіла Наґата з посмішкою.

Ці двоє одразу знайшли спільну мову, і тепер Наомі стала проводити із Сем та її командою чимало вільного часу. Голден ненавидів це, але мав визнати, що нудьгує за часами, коли тільки він був єдиною компанією Наомі. Щоразу визнаючи це, от як зараз, він відчував себе наволоччю.

– «Голго» ком ін рек вночі? – запитала Сем, допиваючи сік.

– Вважаєш, ці мавпи з С7 не втомилися, що ми їх духопелимо? – відповіла в тон Наомі.

Голденові це було схоже на якийсь шифр.

– Дамо їм фору, – вирішила Сем, – хай заведуться як слід, а потім пристукнемо молотом і шматтям протремо.

– Щодо мене, то звучить