Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Не помста це, – сказав Міллер дещо гаряче.

– Ой, справді? Чи це не про ту дівчину з готелю? Жулі Мао?

– Упіймати його – так. Вбити його…

Детектив зітхнув і кивнув сам собі, потім підвівся, відчинив двері. На порозі зупинився і повернувся з виразом непідробного болю на обличчі.

– Він нас заговорював, – промовив він, – всі ці речі про зірки, і захист нас від тих, хто направив цю штуку на Землю. Я навіть почав було думати, що це йому зійде з рук. Можливо, ситуація значно масштабніша за всі ці «добре» і «погано». Я не кажу, що він запевнив мене. Але він змусив мене вважати, що «може бути», розумієш?

– І за це ти його встрелив.

– Так.

Голден зітхнув зі схрещеними руками, потім оперся на стіну біля відчинених дверей.

– Амос вважає тебе праведником, – сказав Міллер, – ти в курсі?

– Амос вважає, що він поганець, тому що вчиняв речі, за які йому соромно, – відповів капітан, – він не завжди довіряє собі, але той факт, що його це турбує, каже, що він не поганець.

– Ага… – почав було детектив, та капітан його перебив:

– Він заглянув у свою душу, побачив там плями і захотів очиститись. Але ти? Ти лише розводиш руками.

– Дрезден був…

– Це не про Дрездена. Це про тебе. Я не можу тобі довіряти серед людей, про яких я турбуюсь.

Голден дивився на Міллера, чекаючи на відповідь, але коп лише сумно кивнув, почепив капелюха і пішов геть по ледь вигнутому коридору. Він не озирнувся.

Джим повернувся в помешкання і намагався розслабитись, але почувався роздратованим та нервовим. Він би ніколи не вибрався з Ероса без Міллерової допомоги. Без варіантів.

Виштовхати його недослухавши було невірним рішенням. Незавершеним.

Правда була в тому, що у нього по шкірі повзали мурахи щоразу, коли він залишався з Міллером в одній кімнаті. Коп був мов непередбачуваний пес, який міг лизати тобі руки, а потім вхопити за литку.

Голден розмірковував над тим, аби подзвонити Фреду і попередити його. Але натомість набрав Наомі.

– Привіт, – відповіла вона після другого гудка. На задньому фоні чулося барне шаленство, підживлена алкоголем туса.

– Наомі, – мовив він, потім замовк, намагаючись придумати, якесь виправдання дзвінку. Але коли не зміг придумати жодного, то сказав прямо:

– Тут Міллер щойно заходив.

– Ага, він зустрів нас з Амосом нещодавно. Що хотів?

– Не знаю, – сказав Джим і зітхнув, – можливо, попрощатися.

– А ти що робиш? – запитала старпом. – Хочеш побачитись?

– Так. Так, хочу.

* * *

Голден не відразу упізнав бар, але після того як замовив скотч у професійно-привітного офіціанта, зрозумів, що це те саме місце, де він сто років тому спостерігав, як Наомі співає белтерський панк. Вона підійшла і всілась напроти нього в кабінку, щойно Джиму принесли випити. Офіціант запитально глянув на жінку.

– Пф-ф, ні, – відмахнулася вона, – мені вже на сьогодні досить. Просто воду, дякую.

Коли офіціант зник, Голден мовив:

– Як твоє… що це взагалі таке, голго? І що воно робить?

– Це така гра, – відповіла Наґата, узяла з рук офіціанта склянку з водою і залпом випила половину, – це гібрид дартсу і футболу. Ніколи не бачила його раніше, але в мене непогано виходить. Ми виграли.

– Ну супер, – відповів капітан, – дякую, що приділила час. Я знаю, що вже пізно, але цей Міллер трохи мене роздратував.

– Він хотів, аби ти його пробачив, я думаю.

– Тому що я «праведник», – саркастично посміхнувся Джим.

– Так і є, – без гумору відповіла Наомі, – тобто це складний термін, але ти найближчий до цього з усіх, кого я знала.

– Я все завалюю, – видав Голден. – Всі, хто нам намагається допомогти або кому ми намагаємось допомогти, епічно помирають. Вся ця грана війна. І капітан Макдовел, і Бекка, і Аде. І Шед, – він мав зупинитися, бо щось підкотило до горла.

Наомі кивнула, простягнула руку через стіл і узяла його долоню.

– Мені потрібна перемога, Наомі, – продовжив капітан, – я хочу зробити хоч щось. Доля, Карма, Бог – що завгодно, що кинуло мене в цей заміс, і я хочу розуміти, що хоч щось зробив.

Наомі посміхнулась йому і стиснула його руку.

– А ти симпатичний, коли розмовляєш про шляхетність, проте тобі варт частіше направляти погляд вдалечінь.

– Ти кепкуєш з мене.

– Ага, – сказала жінка, – кепкую. Хочеш, підемо зі мною домів?

– Я… – почав було Голден, потім зупинився і витріщився на неї, очікуючи ще одного жарту.

Наомі продовжувала посміхатись йому, в її погляді не було нічого, крім теплоти і краплинки пустощів. Поки він витріщався, завиток волосся впав їй на око і вона відштовхнула його, не відводячи погляду.

– Чекай, що? Я вважав, що ти…

– Я казала, що не кажи, що кохаєш мене, аби тільки затягнути в ліжко, – пояснила Наомі, – але я також сказала, що за останні чотири роки пішла б з тобою в кубрик у будь-який час, коли б ти запропонував. Я не те щоб фліртувала, але типу втомилася чекати.

Голден відкинувся у кабінці назад, згадуючи, як дихати. Посмішка жінки змінилася на чистісінькі пустощі, та ще й одна брова піднялася.

– Ти в порядку, морячок? – запитала вона.

Коли він зміг говорити, то сказав:

– Я думав, ти мене уникаєш. То це так ти даєш мені перемогти?

– Не ображайся, – відповіла Наґата, сподіваючись, що в голосі не буде ані нотки злості, – але я тижнями чекала, аби ти набрався сміливості, та й корабель вже готовий. Це означає, що ти знову втягнеш нас в якусь дурню, і цього разу нам вже так не пощастить.

– Ну…

– Якщо так і станеться, а ми не спробуємо, я буду дуже розчарована.

– Наомі, я…

– Усе, Джим, – сказала вона, притягнувши його за руку до себе. Нахилилась над столом настільки, що вони майже торкнулись обличчями, – просто скажи – так чи ні.

– Так.

РОЗДІЛ 44. Міллер

Міллер сидів сам-один, втупившись у широке оглядове вікно, але нічого не бачив. Грибне віскі на низькому чорному столику залишалось на тому самому рівні, що й тоді, коли