Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Ага, жесть, – погодився Міллер. Діоґо посміхнувся.

Фрагмент поставлено на паузу. Світло вимкнуто. Ліжку дозволено прийняти його тіло проти тиску обертання. Він не бажав чути. Він не бажав знати. Він повинен.

На початку звук нічого не значив: електричні зойки та карколомна буря статики. Потім, можливо, глибоко під цим, музика. Хор скрипок, закручених разом у довгому віддаленому крещендо. І потім настільки чистий, мов хтось говорив у мікрофон, голос.

– Кролики і ховрашки. Екологічно нестабільні і круглі, мов місячний промінь. Серпень.

Це майже точно не реальна людина. Комп’ютерні системи на Еросі могли генерувати будь-яку кількість достоту переконливих акцентів і голосів. Чоловічі, жіночі, дитячі. А скільки мільйонів даних могли бути на комп’ютерах і сховищах по всій станції?

Ще одне електронне щебетання, мов дрібних пташок записали і зациклили з ними самими. Новий голос, цього разу жіночний і м’який на фоні тріпотливого пульсу:

– Пацієнт жаліється на прискорене серцебиття і пітливість уночі. Ці ж симптоми зафіксовано за три місяці до того, але з історією…

Голос принишк, а тріпотіння погучнішало. Мов стара людина, у якої в мозку діри від швейцарського сиру, складна система, якою був Ерос, вмирає, змінюється, втрачає глузд. І через те що «Протоґен» напихав усюди мікрофони, Міллер міг слухати, як станція занепадає.

– Я їм не сказала, я їм не сказала, я їм не сказала. Схід сонця. Я ніколи не бачила сходу сонця.

Міллер закрив очі і сповзав у сон під серенаду Ероса. Згасаюча свідомість породила уявне тіло в ліжку біля нього, тепле і живе, воно дихало повільно в такт посиленню і послабленню статики.

* * *

Менеджером був худорлявий чоловік з пишною зачіскою у формі хвиль, що ніяк не розіб’ються о лоба. Офіс, у якому вони сиділи, щораз несподівано гудів, коли інфраструктура – вода, повітря, енергія, – була потрібна Тихо. Бізнес поміж труб, імпровізований і дешевий. Гірше не буває.

– Пробачте, – сказав худорлявий. Міллер відчув, як його нутрощі зав’язалися у вузол і обірвалися. Серед усіх принижень, які приготував йому всесвіт, це він не передбачив і тому розсердився.

– Ви вважаєте, я не дам ради? – запитав він, намагаючись говорити м’яко.

– Не в тому справа, – сказав менеджер, – це… розумієте, між нами, ми шукаємо ждуна, розумієте? Чийсь тупуватий брат міг би сторожувати на нашому складі. А у вас увесь цей досвід. Куди нам застосовувати протоколи з утримання натовпу? Або процедури розслідування. Ну тобто подумайте самі. На цьому підробітку вам навіть пістоля не треба.

– Мені все одно, – відповів Міллер, – мені потрібна робота.

Худорлявий зітхнув і перебільшено, по-белтерськи розвів руками.

– Вам потрібна інакша робота.

Міллер намагався не розреготатися, побоюючись, що це виглядатиме розпачливо. Він втупився в дешеву пластикову стіну позаду менеджера, поки тому не стало некомфортно. Це була пастка. Він занадто досвідчений, аби розпочинати все спочатку. Він знав забагато для того, аби повертатися назад і починати все спочатку.

– Ну нехай, – нарешті промовив детектив, і менеджер навпроти за столом видихнув і згідно добрих манер зніяковів.

– Дозвольте поцікавитись, – запитав худий менеджер, – чому ви пішли з попередньої роботи?

– Церера змінила протекторат, – відповів Джо, надягаючи капелюха, – а я в нову команду не потрапив. Ось і все.

– Церера? – здивувався менеджер і здивував Міллера. Він глянув на власний термінал, на якому була відкрита історія його роботи в тому порядку, як він і викладав. Менеджер не міг це пропустити.

– Так, я там був.

– Для поліцейських справ так, але я про останню роботу. Тобто, я в курсі. Я розумію, що роботу на АЗП не запишеш в резюме, але ви маєте розуміти, що ми всі знаємо, що ви були частиною тієї справи… ну, ви знаєте, зі станцією. Якось так.

– Ви вважаєте, що я працював на АЗП, – прокоментував Міллер.

Менеджер кліпнув.

– Так, працювали.

Що, власне, було істиною.

* * *

У кабінеті Джонсона не змінилося нічого і змінилося все. Оточення, аромати в повітрі, почуття присутності десь поміж переговорною, містком і центром контролю. Судно поколінь за вікном, можливо, наблизилося до готовності на пів відсотка, але справа була не в цьому. Ставки у грі змінилися, і те, що колись було війною, стало чимось інакшим. Чимось більшим. Це відбивалося у Фредових очах та лягало тягарем на його плечі.

– Ми можемо скористатись людиною з вашими навичками, – погодився Фред, – адже завжди є дрібнички, об які перечіплюєшся. Як обшукати когось, наприклад. СБ Тихо самі дають цьому раду, але якщо вже виходити за межі станції і пробивати дорогу ще кудись, то вже треба помічників.

– То ви плануєте займатися цим частіше? – намагався приховати питання за жартом Міллер.

Фред не відповів. На хвилинку на місці генерала опинилася Жулі, і детектив побачив у моніторі відбиття їх обох – чоловік замислений, привид усміхнений. Чи мо, Міллер помилявся з самого початку, і розділяти людство на астероїдян та внутрішньопланетників варто було не за політичними ознаками та ресурсним менеджментом. Він, як і будь-хто інший, розумів, що Пояс дає більш складне та небезпечніше життя, аніж пропонують Земля чи Марс. І все ж воно кликало цих людей – кращих з них – у темінь простору, геть з кайданів гравітації. Потяг досліджувати, тягнутися кудись, покинути домівку. Вийти якнайдалі у всесвіт. А тепер, коли «Протоґен» і Ерос пропонують шанс стати богами, перетворити людство на істот, здатних переступити межу людських мрій і сподівань, Міллер розуміє, як непросто людині на кшталт Фреда відкинути геть подібне бажання.

– Ви вбили Дрездена, – порушив тишу Фред, – і це проблема.

– Це мало статися.

– Я не впевнений у цьому, – обережним голосом відповів Джонсон. Перевіряє. Міллер посміхнувся і розчаровано додав:

– Саме тому це і мало статися.

Тихий кашляючий сміх підказав детективу, що генерал його зрозумів. Коли керівник станції повернувся до нього, його погляд був спокійним.

– Коли дійде до перемовин, хтось має за це відповісти. Ви вбили беззбройну людину.

– Так, я це зробив.

– Коли настане момент, я віддам вас на поталу вовкам своїм руками, тому що не маю наміру вас захищати.

– А я не прошу вас про захист, – відбрив Джо.

– Навіть якщо йдеться про белтерського екс-копа у земній в’язниці?

Це був евфемізм, і