Пробудження Левіафана - Джеймс С. А. Корі

– Ми маємо спостерігати за нею в роботі. Бачити, що вона збирається робити. Як вона виконуватиме це. І сподіваюсь навчитися змінювати цю програму в процесі.

– Ти міг би робити це в цистерні з бактеріями, – сказав Джим.

– Мені не цікаво перетворювати бактерії, – відповів Ентоні.

– Ти їбанутий на всю голову, – мовив Амос і зробив ще один крок у бік Дрездена. Джим поклав руку на плече кремезного механіка.

– Тож, – сказав він, – ви розберетесь, як працює ця зараза, і тоді що?

– І тоді все що завгодно. Белтери, котрі працюватимуть поза своїми кораблями без скафандрів. Людські істоти, здатні спати сотні років під час польоту до зірок на колонізаторських кораблях. Більше непотрібно бути прив’язаним до мільйонорічної еволюції в умовах тиску однієї атмосфери та тяжінням в 1 g, бути рабами кисню та води. Ми самі вирішуватимемо, чим ми хочемо бути, і самі програмуватимемо себе бути такими. Ось що нам дасть протомолекула.

Дрезден, виголошуючи промову, підвівся з осяяним обличчям пророка.

– Все, що ми робимо, – краща і єдина надія людства на виживання. Коли ми виберемося звідсіля, то віч-на-віч зустрінемося з богами.

– А якщо ми не виберемося? – замислено запитав Фред.

– Одного разу вони вже вистрелили в нас зброєю судного дня, – відповів біолог.

Кімната потонула в тиші. Джим відчув, як його впевненість вислизає. Він ненавидів кожен Дрезденів аргумент, але просто не міг зрозуміти, як їх відкинути. Він був конче впевненим, що вони є достоту невірними, але не міг знайти слів.

Голос Наомі змусив його здригнутися:

– Це їх переконало? – запитала жінка.

– Пробачте? – перепитав Дрезден.

– Науковців. Інженерів. Усіх, хто вам потрібні для втілення цього. Вони це й зробили. Вони мали дивитися відео, як люди вмирають по усьому Еросу. Вони мали спроектувати ці радіоактивні камери смерті. Тож якщо відкинути варіант, що ви винайняли кожного з серійних убивць Сонячної системи і надали їм другу вищу освіту, як ви це зробили?

– Ми модифікували наших науковців так, аби зробити з них соціопатів.

Півтузня фрагментів у його голові стали на свої місця.

– Соціопати, – мовив він, – ви зробили з них соціопатів.

– Високофункціональних соціопатів, – кивнув Дрезден. Здавалося, йому подобалось це пояснювати, – і до того ж, екстремально допитливих. Поки ми постачали їм цікаві проблеми і безлімітні ресурси для їх вирішення, вони почувались вдоволеними.

– І чимала команда СБ, озброєна нелетальними зарядами для придушення заворушень, якщо не почувались.

– Так, були декілька випадковостей, – відповів Ентоні. Він огледівся навкруги, злегка насупивши лоба. – Я знаю. Ви вважаєте це звірством, але я рятую людську расу. Я даю людям зірки. Ви не погоджуєтесь? Чудово. Дозвольте запитати у вас ось що. Ви можете врятувати Ерос? Прямо зараз.

– Ні, але ми можемо…

– Викинути інформацію на смітник, – перебив віце-президент, – ви можете зробити так, аби кожен чоловік, жінка і дитина, які померли на Еросі, померли задарма.

У кімнаті запала тиша. Фред насупився і склав руки на грудях. Голден розумів боротьбу, що відбувалася у свідомості генерала. Все, що казав пан у дорогому костюмі, було огидним, моторошним і дуже далеким від правди.

– Або, – продовжив він, – ми можемо обговорити ціну, ви підете своєю дорогою а я...

– Окей. Досить цього, – озвався Міллер вперше, відколи Дрезден почав торгуватися.

Голден глянув на детектива. Його невиразне обличчя закам’яніло. Він більше не стукав цівкою пістоля по нозі.

От дідько.

РОЗДІЛ 42. Міллер

Дрезден не бачив того, що насувалося. Навіть коли Міллер підняв пістоля, очі чоловіка не розпізнали загрозу. Все, що він бачив, то це був детектив з предметом у руці, якому випало бути пістолем. Собака б злякалась, але не Ентоні.

– Міллере, – закричав Голден здалеку, – ні!

Натиснути на гачок було просто. М’який удар, віддача пістоля у вкритій рукавичкою долоні, і тоді знову, ще двічі. Голова Дрездена відкинулась назад, розквітнувши червоним. Кров бризнула на широкий екран, що демонстрував потік даних.

Міллер підійшов ближче, вистрілив ще двічі в груди біологові, хвилинку вагався, потім повернув зброю в кобуру.

У кімнаті запала тиша. Вояки АЗП дивилися один на одного або на Міллера: вони були здивовані раптовістю насильства навіть після навали штурму. Наомі з Амосом дивилися на Голдена, а капітан дивився на мертв’яка. Поранене обличчя капітана перетворилося на маску; шаленство, гнів, можливо, навіть безнадія. Міллер це розумів. Робити очевидні речі все ще було незвичним для Голдена. Були часи, коли самому Джо це вдавалося нелегко.

Лиш Фред не сіпався і не нервував. Полковник не посміхався, не супився і не дивився вбік.

– Це що за прутня була? – промовив капітан через забитий кров’ю ніс. – Ти його холоднокровно встрелив!

– Ага, – відповів Міллер.

Голден похитав головою:

– А як же суд? Як щодо правосуддя? Ти просто вирішив – і так воно й сталося?

– Я коп, – сказав детектив, здивований нотками каяття в голосі.

– Та чи ти ще людина?

– Так, панове! – мовив Фред, його голос гримів у тиші. – Кіна не буде. Вертаймося до роботи. Мені тут потрібна команда з дешифровки. Нам треба забрати в’язнів і розібрати станцію до гвинтика.

Голден переводив погляд з Фреда до Міллера і до помираючого Дрездена. Йому від люті заціпило щелепу.

– Гей, Міллере, – вимовив він.

– Що? – м’яко запитав той. Він знав, що станеться.

– Додому їдеш сам, – сказав капітан «Росінанта», повернувся і вийшов з погордою з кімнати. Команда вийшла за ним. Детектив повернувся до Фреда:

– Підкинете?

– Ви на нашому боці, – відповів полковник, – до Тихо довеземо.

– Я ціную це, – подякував детектив. І за секунду додав: – Ви ж знаєте, це мало бути зроблене.

Фред не відповів. Тут не було чого казати.

* * *

Станція Тот була пошкодженою, але не мертвою. Чутки про соціопатичну команду поширилися швидко, і сили АЗП прийняли загрозу до уваги. Наступна після штурму фаза захоплення і утримання продовжувалась сорок годин, а не двадцять, як це могло бути зі звичайними в’язнями. З людьми. Міллер як міг допомагав з утриманням затриманих.

Альянсівці мали добрі наміри, але більшість з них ніколи не працювала з утримуваним контингентом. Вони не знали, як надіти кайданки на