Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— З’являвся! Але... — Тимофій трохи помовчав, а потім відповів: — Але пішов із козаками Кривоноса.

— Тьху, дідько! А диявол дери цього вишкребка! — досадливо вилаявся Матвій. — Пробач, Орисю. Нерви! Чому ти його не втримав? Та як ти допустив таке свавілля?

— Та тому, що він у тебе вже дорослий, але примхливий, як дитина, і йому не завадить понюхати пороху, — спокійно відповів Тимофій. — Він не уявляє собі, що таке війна, то нехай наб’є оскому — менше про панянок думатиме й більше про себе самого. Адже він у тебе вельми розпещений, а козаки швидко виб’ють із нього всі примхи.

— Хм! Можливо, твоя правда. Та не можливо, а таки правда. Дій­сно, полазить у бруді в окопах, то швидко оцінить усі переваги служби в канцлера, — сказав Матвій. — Гаразд! Я піду. Адже я з дороги. А що це за козаки в нас на подвір’ї?

— Мої, — коротко відповів Тимофій. — Я тепер сотник.

— О! Вітаю! — задоволено усміхнувся Матвій. — Ти робиш успіхи у своїй кар’єрі! Давно б так!

Він уклонився Орисі та вийшов. Лише за дверима пан Матвій важко перевів дух — чимало в нього пішло душевних сил, аби стриматися та невимушено базікати з братом.

Тимофій, задумливо нахмурившись, присів у крісло. «Що могло трапитися з моїм братом? Він наче чужим став», — думав хлопець. Орися, яка мовчала під час цієї розмови, підійшла до нього. Тимофій підняв на неї очі, усміхнувся коханій. «Які ж вони в нього сині! І як же вони сяють!» — подумала дівчина. Тимофій обійняв її за стегна.

— Як тобі жилося з моїм братом? Я ж так і не запитав тебе про це, а ти мені не розповідала.

— Добре. Пан Матвій мене не ображав, щоправда, він такий... — Орися задумалася, добираючи відповідне слово, — жорсткий. Ви такі різні з ним! Він холодний, немов лід, а в тобі наче полум’я палахкотить.

— Матвій завжди був собі на умі й завжди примудрявся домогтися успіху там, де інші зазнавали невдачі. Він спритно вміє завести належне знайомство та з усього витягти вигоду. Я не такий!

— Ти найкращий! — відповіла Орися. — Маєш добре і благородне серце. А що може бути важливіше за це?

— Часом моє добре серце мені не допомагає, — задумливо промовив він.

— Не говори так, коханий! Якби ти був іншим, таким, як твій брат, я ніколи не покохала б тебе! Милий, ти найкращий у світі! А ще ти — мій!

Тимофій подивився на свою кохану і прочитав в очах Орисі так багато любові до нього, обожнювання, що відчув себе найщасливішим у світі. «Господи, ти дав мені найбільшу радість у земному житті — кохання моєї Орисі! Дякую Тобі, Боже! Тільки благаю Тебе, спаси і збережи мою кохану!» — подумав Тимофій. Потім він підвівся, обійняв дівчину і прошепотів: «Найбільше щастя, дароване мені Богом, це ти, кохана!»

Увечері пан Матвій сидів у головній залі на самоті — сини пішли на подвір’я коротати вечір у товаристві козаків. Туди ж пішли й Орися з Тимофієм. Там усім було набагато веселіше та вільніше. Гордий і зарозумілий Матвій не вважав для себе можливим узагалі спілкуватися з козаками свого брата — у його очах усі вони були хлопами. Та він і радий був тому, що всі вони пішли, — чоловікові нестерпно бридко було бачити, як ніжно дивляться одне на одного Тимофій і Орися.

Пан Клесінський обмірковував своє становище — його маєток, на щастя, уцілів, чого не можна було сказати про сусідські. Але що буде далі, коли закінчиться ця війна? Селяни, які звільнилися, уже більше не оброблятимуть задарма його поля. Так, земля досі була його, але чи надовго? Адже частину її або всю можуть тепер відібрати. «Ця смута дуже вдарить по моїй кишені! — з досадою думав корисливий пан Матвій, забуваючи про те, що за ці роки він накопичив чималі кошти, причому не сріблом, а золотом. — Половина хлопів розбіглася, а інша половина моститься до мого брата в сотню. І хто тепер прибиратиме хліб? Але в будь-якому разі нині я не зможу нічого вдіяти з усім цим — мені треба буде піти на поступки моїм селянам. Та й безглуздо їх пригнічувати і тепер і надалі — задоволені люди краще працюють! Інакше я сповна дізнаюся, чого вартий народний гнів. А далі що? Бог знає, що буде далі! Час покаже».

І крім того, пан Клесінський не забував, що за законом він зобов’язаний брати участь у посполитому рушенні як шляхтич і землевласник. Але брати участь у тому, що заздалегідь приречене на провал, — а Матвій не сумнівався в цьому, — уважав марною тратою часу та сил. Однак за ухилення йому загрожувала сувора відповідальність — його могли позбавити земельних володінь самі поляки. Утім, з іншого боку, весь край був розорений та захоплений козаками, і донести на нього було нікому. Усі його найближчі сусіди або перебиті, або втекли. Особливо зрадів пан Матвій загибелі пана Залеського. «Завжди це п’яне бидло заздрило і тільки й чекало нагоди, щоби мене у спину вдарити. Шкода тільки його дочок. Добрі були панночки, — думав він, бо Тимофій розповів йому про трагедію сімейства Залеських. — Гаразд! Подивимося, що буде далі. У будь-якому разі всім нині не до мене. Ніхто ж не знатиме, де я був увесь цей час і що робив».

Потім думки Матвія повернулися до Орисі. За всі ці місяці він звик до того, що не має суперників і дівчина належить лише йому. А добитися її прихильності — це питання часу. І тепер, коли він бачив дівчину поряд із братом, бачив, як вони дивляться одне на одного, як усміхаються одне одному, то почувався пограбованим. А ще Матвія дратувало те, що Орися дивилася на нього осудливо, бо здогадувалася, що він ревнує. «Однаково я доб’юся її!