Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

гарантій безпеки обмінялися заручниками, але тут якийсь шляхтич, начальник однієї із хоругв ополчення, який ішов разом із воєводою, улаштував бійку біля міських воріт. Ну через це козаки й не пропустили Киселя. Він навіть писав панові Кривоносу, просив, аби його безперешкодно пропустили через місто. Полковник порадив йому обійти Острог. Але Кисіль зажадав, щоб у такому разі йому виділили конвой, який проводив би його до Костянтинова, де мали відбутися перемови. Навіть митрополита Сильвестра просив посприяти в цьому. Той приїхав, але досі сидить у гетьмана, а гетьман йому нічого не обіцяє й конвою Киселю не виділяє.

— Хмель, як і раніше, тягне час, — усміхнувся Тимофій, знімаючи свій ошатний і дорогий одяг та надягаючи звичайну білу сорочку й легку сіру свитку, у яких було набагато зручніше.

— Так, гетьман поки зволікає з наступом. А люди незадоволені й висловлюють своє обурення такою повільністю!

— І правильно робить, що зволікає! — несподівано втрутився Матвій. — Поспішиш — людей насмішиш! Домовлятися з поляками — безглуздо. Шляхта ніколи не піде на поступки й не дасть вам волі. Але в поляків немає згоди — вони гризуться між собою, немов зграя собак за тельбухи. Тому треба відтягнути час, аби використовувати їхні сварки собі на користь, а потім вдарити сильніше.

Тимофій ледь усміхнувся. Він розумів, що брат має рацію.

— А що говорять щодо цього у Варшаві, Матвію? — запитав він, бо за останні дні Тимофієві взагалі ні до чого не було діла, крім Орисі.

— Вони сподіваються, що як помилують усю козацьку старшину та підуть їй на поступки, то вдасться розколоти всіх вас. Старшина неодмінно припинить смуту, а селяни без козаків не зможуть воювати, — усміхнувся Клесінський.

«Усіх вас? — подумав Марко. — А хіба пан Матвій не з нами? Дивно, навіщо він узагалі сюди з’явився? Дуже він змінився з того останнього разу, що я його бачив. Немов холодом від нього тягне».

Максим мовчав — йому теж не сподобався пан Матвій. «Схоже, братик у Красунчика ще той хлюст! Занадто вони різні, хоча й брати», — розмислив Максимко.

Тут у намет бадьоро ввійшов Юрій, який почув, що приїхав дядько. Це був уже не той зі смаком одягнений, нудьгуючий, манірний і марнославний шляхтич — служба пішла йому на користь, хоч Юрко до пуття ще й не брав у війні участі, але вже встиг позбутися свого столичного лоску, став трохи простішим і менш себелюбним. Хлопець увійшов із радісною усмішкою, яка відразу ж зблякла, ледве він зустрівся поглядом із батьком, — Юрій побачив у його очах стільки гніву, що навіть перемінився в обличчі.

— Ну, здрастуй, синку! — холодно сказав Матвій, бо знайшов того, на кому можна було зігнати своє роздратування. — Як ти тут поживаєш? З твоєї пики бачу, що непогано. Совість не мучить? Тобі хто, паршивцю, дозволяв залишати службу? Це що за примхи і свавілля? Ну що ж! Вибирай, щеня: мені самому тебе відшмагати чи краще не клопотатися, а наказати Янкові? Зауваж — його рука легша за мою.

Тимофій нахмурився й напружився, готовий утримати брата від рукоприкладства.

— А може, досить, батьку? — несподівано зухвало відповів Юрій. — Може, визнаєш у мені сина, а не хлопа?

— Я бачу, що у вас тут поширюється просто пошесть якась — усі різко починають жадати свободи не лише від ляхів, а й від батьків! — мало не прошипів Клесінський і змахнув батогом. Але Юрій спритно ухилився.

Тимофій миттєво опинився біля брата і вхопив його за руку.

— Матвію! Я прошу тебе. Згадай, про що я тобі казав, — тихо сказав Тимофій і виразно підняв брови.

Клесінський, насупившись, поплескував рукояттю батога по своїй долоні й щось обмірковував. Вуса його сіпалися з гніву. Але потім він подивився на сина і сказав:

— Гаразд! Лише не потрапляй мені декілька днів на шляху, інакше я неодмінно зірву зло на тобі. А тепер пішов геть із моїх очей!

Юрій зблід, губи його затремтіли, а миловидне обличчя спотворилося з гніву та образи, і хлопець вилетів із намету.

— Ну навіщо ти так, Матвію? Навіщо ти його принижуєш? Він же твій син, — неголосно говорив йому Тимофій.

— Через багато років, коли матимеш своїх синів, ти мене зрозумієш, брате! — відповів Клесінський і, наче нічого й не було, сів на невелику лавку, витонченим жестом розправивши свій легкий літній жупан темно-червоного кольору.

Усі четверо молодих козаків мовчали — це була не їхня справа, але кожний мав свою думку щодо побаченого. Влад виріс практично без батьків і завжди був сам собі господарем. Однак у його пам’яті рідний батько залишився м’яким і добрим, тому він навіть уявити не міг, що на світі бувають такі батьки-тирани. Хлопця обурило таке ставлення батька до сина. Максимко, попри те, що був здоровим двадцятисемирічним паруб’ягою, часто отримував від свого батька нагайкою за своє бешкетування та витівки, і загалом йому були зрозумілі міркування Клесінського, тож нічого страшного він у цьому не побачив. Марко завжди страждав як від відсутності батьківської уваги, так і від відсутності батьківської строгості, але, знаючи пана Матвія набагато краще за інших, розумів, що він якоюсь мірою має рацію, але водночас надто вже суворий. Хоча Юрко ще легко відбувся. А у Гриця батько помер рано, і його виховувала лише мати, тому хлопець узагалі не знав батьківського виховання, і йому було байдуже.

Однак Тимофієві було ніяково за брата і шкода небожа. Незабаром його приятелі розійшлися. Марко перебрався в намет до Влада, поступившись місцем панові Матвієві, до величезної радості останнього, оскільки відсутність вірного друга його брата розв’язувала Клесінському руки. Він пильно стежив за кожним кроком Тимофія й чекав зручного моменту. Жодного разу в Матвієві не прокинулася жалість до колись любимого брата, жодного разу він не замислився над тим, що вчиняє страшний гріх, — ревнощі та ненависть витіснили з нього все людське. Ясновельможний пан Матвій Клесінський перетворювався на чудовисько.

Юрко міцно образився