Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Не заздрю я шляхті, — холодно сказав Матвій, оглядаючи це величезне військо. — Хоча у них перевага в тому, що їхня кіннота набагато сильніша.

«Знову ця кіннота! — скривився Тимофій, прямуючи до гетьмана. — Утім, братова правда. Ну що ж! Подивимося, чим закінчиться ця битва. Цікаво, навіщо він поїхав воювати. Що штовхнуло Матвія піти зі мною? Він чимало повоював за своє життя й у останні роки взагалі охолонув до ратних подвигів. Невже і справді так нудно стало вдома?»

Хмельницький сидів у своєму наметі в оточенні своїх полковників, а побачивши Тимофія, щиро зрадів.

— Тимофію, дуже радий тебе бачити! — гетьман тепло всміхнувся, підвівся і обняв Тимофія. — З обличчя бачу, що з твоєю милою все гаразд, — шепнув він.

— Я дуже вдячний тобі, пане гетьмане, що ти відпустив мене, — я встиг вчасно, — відповів Тимофій.

Слідом за Хмельницьким із Тимофієм особливо тепло привітався Кривоніс, не забувши поцікавитися про Орисю, а за ним і Іван Ганжа, який добре пам’ятав хлопця ще з весни, а потім і решта старшини теж привітно поглянула на молодого сотника. Навіть пан Виговський, і той дружелюбно кивнув.

Матвій уважно спостерігав за тим, як привітно з його братом вітається козацька старшина, як йому тут раді. «А Тимофій, виявляється, зовсім не такий уже і пустодзвін, яким я його вважав! Он як до цього Хмельницького втерся в довіру», — подумав чоловік. Але тут його помітив сам гетьман. Матвій не дуже добре пам’ятав Хмельницького з часів Смоленської війни, а точніше, взагалі не пам’ятав. Адже тоді гордий пан Матвій Клесінський зовсім не прагнув до спілкування з якимось чигиринським козаком — це його покійний батько дружив з усіма, хто був православним, а сам Матвій волів спілкуватися з польською шляхтою — від неї він мав більше користі. Однак Хмельницький його пам’ятав, тому, трохи примружившись, уважно подивився на чоловіка.

— Пане Матвію, — просто сказав він. — Ось уже не думав, що побачу тебе тут. Яким вітром?

Матвій уклонився Хмельницькому як рівному, а не як гетьману, і холодно відповів:

— А хіба я можу залишатися осторонь, коли вирішується доля мого народу?

Гетьман навіть не скривився, хоча чудово зрозумів, що Матвій поважає лише себе, служить тільки собі й переслідує лише свої інтереси. «Що ж! Раз прийшов із братом, то нехай залишається», — подумав Хмельницький.

— Ми завжди раді тим, хто не хоче стояти осторонь, — трохи вкрадливо відповів Хмельницький, потім із незадоволенням відпустив Тимофія. Гетьман прагнув затримати молодого сотника ще трохи в себе, але не хотілося, щоби був присутній його старший брат — пану Клесінському він не довіряв.

Тимофій одразу вирушив шукати Марка. Матвій ішов слідом за братом, невдоволено поглядаючи навсібіч — його охопила гидливість. «Хоч військо й величезне, але половина тут — звичайні хлопи! І як вони збираються воювати? Вони ненавчені, незвичні до війни. Б’юся об заклад, що половина їх злякається і втече перш, ніж напівп’яна шляхта піде в атаку! — думав пан Матвій. — Погано, що не вдалося прикінчити братика просто в дорозі — мав би менше клопоту й не треба було би брати участь у всьому цьому балагані. Але козаки так і труться біля нього, що не протиснешся!» Клесінський так і не зміг заглушити в собі ненависті до свого більш щасливого суперника. Тоді, улітку, йому було трохи легше впоратися із собою — була надія на те, що Тимофій рано чи пізно загине або кине Орисю. Але тепер, коли він переконався в тому, що молодший брат не лише не збирається відмовлятися від своєї коханої, а ще й жив із нею, як із дружиною, то вирішив будь-що прибрати його зі свого шляху. Особливо скаженів Матвій, коли брат ставав задумливим, на губах грала легка, мрійлива усмішка, а очі його сяяли, — він чудово розумів, що брат думає про Орисю і згадує хвилини, проведені з нею. Це ледь не доводило Клесінського до божевілля, але він ретельно приховував свої гнів та ревнощі.

А Тимофій і не підозрював, що за його спиною йде смерть в особі рідного брата. Для нього величезною радістю було знову побачити своїх друзів, дізнатися про одруження Влада в усіх подробицях. Та ще й Максимко прийшов!

Матвій дивився на молодих козаків, які весело базікали і сміялися, піддражнювали один одного, і в ньому прокинулася заздрість. У цих молодих хлопців так кипіло й вирувало життя, вони були такими молодими та безтурботними, їхні очі так сяяли, що красень пан Матвій несподівано відчув себе старим і непотрібним у цьому житті. Влад і Кривоносенко йому зразу не сподобалися, але він доклав усю свою привітність та самовладання, спілкуючись із приятелями брата, щоби не видати себе. А тут ще Гриць несміливо просунув ніс у намет, побачив, що тут весело та залишився, і його ніхто не прогнав, що взагалі обурило гордого Клесінського — уже хоча б гідність сотники мали й не шанували біля себе всяку голоту.

— Ну а що ви робили весь цей час, окрім того, що ледь попа на той світ не відправили? — запитав Тимофій, усміхнувшись.

— Та нічого особливого — нудьгували! — відповів Марко. — Після твого від’їзду пішла чутка, що наших послів у Варшаві на палі посадили. Тоді ми спішно виступили з Білої Церкви, дійшли до урочища Гончарихи, і туди з’явилися наші посли, живі й неушкоджені. Ще мали з’явитися комісари для переговорів на чолі з воєводою Киселем. Та лише до нас вони так і не доїхали! Пан воєвода як побачив, що Гоща, його вотчина, була розграбована просто в нього на очах, а він нічого і зробити не зміг, то відразу й застряг в Острозі — надто страшно було і йому й комісарам пробиратися нашими землями, — усміхнувся Марко. — Місто вже зайняли наші козаки, і він зажадав через нього вільний пропуск. Для