Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Однак, приїхавши до Волховиць, він дуже здивувався, побачивши тут козаків. Пан Матвій безстрашно під’їхав до воріт власного будинку й вельми гордовито наказав їх відчинити. Козаки Тимофія не знали господаря в обличчя, тому оторопіли від такої вимоги.

— Ти хто такий? — запитав Гриць, який саме тинявся поблизу й не погребував сунути сюди свій ніс.

— Господар цього будинку! Ану відчиняй! Мені тут що, до ночі стояти? — невдоволено відповів Клесінський.

— Ану забирайся! Господар цього маєтку — пан Тимофій, а ти... — нахабно почав говорити Гриць, але відразу ж отримав ляща від Данила.

— Думай, що верзеш, дурню! Це старший брат Красунчика! Відчиніть панові ворота! — скомандував Данило.

Матвій добре чув їхню розмову і його ледь грець не вхопив від того, що, виявляється, Тимофій тут! «А чорт би мене, дурня, забрав! — вилаяв сам себе пан Матвій. — А ще краще мого братика! Ліпше я її менше ховав би від нього, а повіз із собою до Варшави — туди він точно не сунувся б. Зараз спокійно сидів би з нею там і ні про що не сумував!» Він із гордовитим і незадоволеним виглядом проїхав повз козаків, повз челяді, яка шанобливо йому вклонялася, жбурнув конюху поводи й увійшов до будинку.

— Ну і гоноровий же братик у Красунчика, — сказав Гриць, уважно розглядаючи пана Клесінського. — А вони схожі зовні. І чого мають таку велику різницю у віці?

— Воно тобі треба? — усміхнувся Данило.

— Ну то ж цікаво!

— Ти найкраще за собою стеж! А то голову не встигнеш зносити через свого поганого язика, — порадив старий козак і пішов до кухні, де давно звів ніжну дружбу з куховаркою просто під самим носом у пильної Одарки, яка, як і раніше, ретельно стежила за челядницями. Від цієї дружби Данилові була пряма користь — зголоднівши, він щоразу безперешкодно отримував щось смачненьке, незважаючи на щоденну добавку до обіду. Провідай про це стара нянька, то неодмінно відлупцювала б Данила так, як до цього била Гриця.

Пан Матвій пройшов сіни, де нікого не було, увійшов у головну залу, де теж було порожньо. Тоді він попрямував до своєї спальні і, проходячи повз кімнату Орисі, помітив, що двері прочинені. Він не зміг утриматися, щоби не заглянути туди хоч мигцем — так йому хотілося подивитися на дівчину. Побачене змусило Матвія завмерти: Орися сиділа у Тимофія на колінах, і він обіймав та пристрасно цілував її, а вона, забувши про все на світі, підставляла свої уста, обличчя, шию під його поцілунки, замруживши очі від щастя. Матвій, завмерши, дивився на пару, і в ньому скипали ревнощі, злість, ненависть. «Чому він, а не я? Чому вона з усіх чоловіків на світі обрала мого брата? Чим він кращий за мене?» — промайнуло в думках у чоловіка. Але тут Орися, немов відчувши погляд, розплющила очі й подивилася на нього. В очах дівчини промайнуло здивування, потім переляк, і вона, швидко вивільнившись із рук Тимофія, підскочила, уся червона від збентеження. Тимофій озирнувся й побачив старшого брата. Матвій хмикнув.

— Ви хоч би двері за собою зачиняли, голуб’ята! — замість привітання незворушно сказав пан Клесінський, входячи до кімнати.

— Матвію, радий тебе бачити! — привітно всміхнувся Тимофій.

Він анітрохи не збентежився тим, що його застали за таким заняттям. Потім хлопець підвівся, підійшов і обійняв брата, а Матвій дивився через його плече на Орисю. Дівчина зустрілася з ним поглядом — в очах пана Матвія було стільки докору, осуду, ревнощів та болю, що вона відвернулася. «Врешті-решт, яке право він має засуджувати нас?! — подумала дівчина. — Ми кохаємо одне одного, і я не винна в тому, що не можу кохати його. Мусить же він зрозуміти це!»

— Брате, де ти був увесь цей час? — запитав Тимофій. — Ми вже не знали, що й думати з тривоги за тебе!

— У Варшаві, — спокійно відповів Матвій.

Тимофій подивився на брата, трохи нахмурився, а потім запитав:

— Тоді навіщо сказав усім, що їдеш до мене?

— Тому що я так і збирався зробити! Хотів відвезти Орисю та Михайлика до Львова, а сам вирушити до тебе, але потім подумав, що спочатку треба дізнатися, що коїться в Польському королівстві — не забувай, що ми з тобою між двох вогнів. Ну а заразом і дізнатися про те, наскільки прихильні до мене мої покровителі, — відповів Матвій, старанно обходячи увагою питання про Бар.

— Пора б уже зробити вибір на користь однієї сторони, — промовив Тимофій.

— Ех, братику! Ти ще такий молодий, що зовсім не бачив життя! Запам’ятай, Fortuna meretricem est[74], — поблажливо відповів йому Клесінський, не бажаючи лихословити перед Орисею, — яка сьогодні весело гуляє з тобою, а завтра тікає від тебе до іншого. А ти залишаєшся один, розорений і всіма покинутий. А я так не звик! Ти воюєш разом із козаками, а я дружу з поляками. Невідомо, хто остаточно переможе, тому треба встигнути і там і тут!

— Est avis in dextra, melior quam quattuor extra![75] — відповів Тимофій, тому що його покоробили такі міркування брата. — Так можна ніде не встигнути! А чому ж тоді повернувся?

— Ну, нас же двоє, і ми з тобою всюди встигнемо! — з невластивим йому запалом сказав Матвій. — А повернувся я тому, що дізнався, що Бар захоплений козаками, а там я залишив сина й Орисю. Думав, що збожеволію з тривоги за них! Та ще і Юрко пішов