Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Ну, гадаю, Бася навряд чи йому відмовила, — весело сказала Орися. — Вона, звичайно, дуже перебирала шанувальниками, але пан Яцек завжди був у неї на першому місці. Щоправда, невідомо, як на це подивиться батько.

— Він не матиме вибору, — хихикнув Тимофій. — Гаразд, ходімо вечеряти.

Вечеря минула весело та дуже відрізнялася від тих вечерь, на яких був присутнім пан Матвій, бо Орися, Михайлик та Семен почувалися невимушено без його присутності. Та й із Тимофієм було весело сидіти за столом, оскільки він знав безліч цікавих і не дуже високоморальних, зате смішних історій. А після вечері Тимофій покликав до себе Михайлика.

— А скажи мені, друже, чи не здогадуєшся ти, куди міг поїхати твій батько?

Михайлик розповів усе, що знав. Утім, знав він небагато. Розмовляючи з дядьком, підліток щосили боровся зі спокусою розповісти всю правду про поведінку свого батька. «Ні! Не можна про те говорити. Дядько неодмінно порубає батька чи батько його. Дасть Бог, батько тепер схаменеться!» — думав Михайлик. А Тимофій після розмови з небожем замислився: «Куди міг подітися Матвій? Він знав, де мене шукати, але так і не з’явився. Та й після його листа щось важко повірити в те, що він вирішив стати на наш бік. Може, у біду потрапив, поки їхав до мене? Але це навряд. Він не така людина. Але де його тепер шукати? Можливо, Юрко має рацію — він поїхав до Варшави. Брат завжди мав там ясновельможних дружків, от і поїхав підлабузнюватися в такий важкий час. Але тоді чому він не взяв із собою синів та Орисю? І що мені з ними потім робити, коли треба буде їхати? Залишити одних? Гаразд, поживемо — побачимо. Ліпше зайду до Орисі перед сном. Надивитися на неї не можу!»

А Орися сиділа у своїй опочивальні й досі не могла отямитися з радості, що Тимофій нарешті приїхав до неї після місяців розлуки.

— Давно я не бачила тебе такою щасливою, панночко! — захихотіла Кшися, розстилаючи ліжко своїй панні.

Вона теж мала привід для радощів — в очах челяді Кшися стала мало не героїнею, яка пережила страшну облогу. Але служниці було цього замало, тому завтра вона збиралася побігти в село, щоб і там прославитися. Ну і, само собою, тішило добродушну щебетушку також і те, що її чоловік був живим-здоровим і вона нарешті повернулася до нього.

— Я й не чекала такої радості! — Орися щасливо всміхнулася, і очі її засяяли. — Усе ніяк повірити не можу, що Тимофій поруч! Кшисю, ти ліпше йди, я сама ляжу. Адже тебе чоловік чекає.

— Ой, спасибі тобі, панночко! Дуже я за свого Савку хвилювалася. Слава Богу, що все добре закінчилося! — прощебетала Кшися й побігла до чоловіка.

Але спати Орися так і не лягла. Дівчина присіла біля відчиненого вікна і, дивлячись на останні промені призахідного сонця, перебирала в пам’яті всі свої пригоди, які пережила з минулого літа. Вона згадала, як уперше зустріла Тимофія, як утекла з ним, як часто сиділа в цій кімнаті й тужила за ним. А тепер він тут! Він, нарешті, приїхав! У двері постукали, і Орися побігла відчиняти, адже знала, хто може стояти на порозі.

— Ти ще не спиш? — запитав Тимофій, коли ввійшов до її спальні.

— Мені не спиться! — відповіла Орися.

Тимофій обійняв її тонкий стан, ковзнув руками вгору, по її спині. Він відчув, що від тіла коханої його відокремлює лише тонка нічна сорочка. А Орися дедалі тісніше притулялася до нього, підвелася навшпиньки, щоби дотягнутися до його губ. Тимофія охопило збудження, але зусиллям волі він стримався, укладаючи всю свою пристрасть у поцілунки.

— Я так сумувала за тобою, коханий! Я так чекала тебе! — промовила Орися, коли вони обидва вдосталь націлувалися.

— Якби ти знала, Орисенько, як часто я бачив тебе у снах! — відповів Тимофій. — Як часто мріяв про тебе! Вік би цілувався з тобою! Однак треба вкладатися спати. Ти ж утомилася в дорозі. Добраніч, кохана.

Але Орисі зовсім не хотілося, щоби він йшов. Вона прагнула знову відчути, як коханий гладить її, як палко цілує. Пристрасть, що прокинулася в дівчині, змусила її серце битися частіше, прогнала страх перед досі незвіданим плотським коханням. «Адже він мій! — подумала дівчина. — То нехай буде моїм по-справжньому!»

— Тимофію, не йди! — прошепотіла Орися, беручи його за руку. — Залишись зі мною на цю ніч.

Від її слів у Тимофія навіть дух перехопило. Він часто мріяв про це, але усвідомлював, що не має права вимагати такого кохання від своєї милої. Та її слова стали тією іскрою, яка запалила в ньому полум’я бажання.

— Але, Орисю, я... ми ще не вінчані і... — почав говорити Тимофій, щосили опановуючи цю спокусу, утім, дівчина перебила його.

— Я хочу бути твоєю, — говорила Орися, дивлячись йому в очі. — Повністю належати лише тобі, мій милий. Що значить обряд, коли я і серцем і душею — твоя!

Орися погладила його по щоці, потім її пальчики ковзнули по його шиї, а в її очах Тимофій прочитав так багато любові та пристрасті, що мимоволі затремтів. Дівчина швидко розстебнула його пояс і почала так само швидко розстібати застібки жупана. Руки Тимофія лягли на її стегна, ковзнули до тонкого стану, а Орися почала знімати з нього жупан. «Ні! Так не можна! — думав Тимофій. — Я ще не маю права володіти нею!» — але не міг знайти в собі сил зупинити кохану. А коли Орися почала гладити його міцні груди та плечі, Тимофій усвідомив, що його розум переможений його ж тілом. «Що ж ти зі мною робиш, ягідко моя?! Ти мене з розуму зводиш!» — промовив він, підхопив Орисю на руки