Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

Сергій Лук'яненко

Лицарі сорока островів

ЧАСТИНА ПЕРША. «ЗАМКИ І МОСТИ»

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ. СВІТЛО

Раніше мені дуже хотілося побачити світанок. Ні, не схід сонця — це вже не світанок, це ранок. Мені хотілося вловити ту мить, коли відступає ніч, темне небо стає бузковим, прозорим, трохи рожевим на сході. Але зловити мить світанку виявилося так само важко, як зловити момент настання сну.

Ще секунду тому довкола була ніч, важка і безпросвітна, ніби навіть зміцніла в ранковий час. І раптом щось невловимо змінюється. Минає хвилина, інша… І ти розумієш, що повітря світлішає, темні силуети, що лякають, перетворюються на звичайні дерева, а небо стає чистим і ніжно-фіолетовим. Це - світанок. Напевно, він приходить, коли вже не лишається сил витримувати ніч. Це ще не ранок, це просто кінець темряви. Це - світанок.

1. ФОТОГРАФІЯ В ГАЗЕТУ

Район був чужим.

Я йшов вузьким кам'яним бордюром, що відокремлював тротуар від дороги, розкинувши для рівноваги руки. Несерйозно, звичайно, але в мене був надто поганий настрій.

Літо видалося невдалим. Ні, починалося воно зовсім непогано — я на відмінно закінчив сьомий клас і перейшов одразу о дев'ятому. Не тому, що я вундеркінд і можу протягом тижня вивчити програму восьмого класу. Просто у школі проходила якась безглузда реформа — зробили одинадцять класів і вчитися тепер розпочинали з шести років. Ось наш клас і перевели з сьомого прямо о дев'ятому. Ми, звичайно, не сперечалися. Тепер можна було на запитання про вік спокійно відповідати: «Вчусь у дев'ятому класі». Уловлюєте різницю? Чотирнадцять років — чи дев'ятий клас.

А ось потім почалася повна нісенітниця. Усі мої друзі, як змовилися, хтось поїхав у літні табори, хтось з батьками на курорти. Один навіть потрапив до міжнародного комп'ютерного табору і вже надіслав фотографію, де він стояв обійнявшись із двома американцями. Вигляд у штатівців був порядком пом'ятий, мабуть, з ними багато хто хотів сфотографуватися… Але все одно було трохи завидно. До того ж із нашого району в місті залишився я один.

Скочивши з бордюру, я зупинився на перехресті. Немає нічого нудніше, ніж бродити одному вулицями, які знайомі з дитинства. Тим більше, коли місто маленьке, як і безліч інших міст навколо. Щоправда, наш особливий — у ньому є заводи, на яких виготовляють космічні супутники та іншу секретну техніку. Але це цікаво хіба що іноземним шпигунам.

Ну а мені доводилося бовтатися містом, нудьгувати і підтримувати авторитет району. Простіше кажучи — лізти у бійки з хлопцями з інших компаній.

Повз пройшли два пацана, на рік чи півтора молодше за мене. Краєм ока я помітив, як один з них, клацнувши язиком, сплюнув на асфальт і покосився мені слідом. Хлопчаки ще не доросли, щоб причепитися до мене, нехай навіть я і був чужинцем, який іде їхнім районом. Але на зневажливий плювок вони наважилися.

Я зупинився. Повернувся до хлопців. Ласково запитав:

— Що, побалакати хочеться?

Побалакати - це означає побитися. Але хлопцям цього не хотілося. Напевно, я виглядав надто войовничим чи надто сильним.

Ось тільки битися не хотілося й мені.

Посміхнувшись, я пішов далі. Хлопчаки за моєю спиною, намагаючись зберегти залишки самолюбства, щось сказали напівголосно. Занадто тихо, щоб варто було обертатись і продовжувати розмову.

Мені хотілося дійти до парку. Там могли виявитися знайомі хлопці, які зранку вирушили засмагати на озеро. В крайньому випадку можна було викупатися й одному.

Повернувши на вузьку вуличку між старими двоповерховими будинками, я скоротив шлях і вийшов прямо до огорожі.

У нас у місті чудовий парк. У ньому ростуть високі дерева, деяким з яких років сто, не менше. Коли містечко тільки будували, ліс у цьому місці не чіпали, а лише викорчували кущі та прибрали старі, сухі дерева. Маленьке озерце, навколо якого розкинувся парк, теж упорядкували і влаштували чудовий