Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
Потім Матвієві набридло сидіти на самоті, і він пішов спати, але так і не заснув. Марно Клесінський крутився на м’якій перині — сон не йшов до нього. Його думки знов і знову поверталися до брата та Орисі. «Чому Тимофієві не скрутили шию? Стільки народу перебито, а цей живий і здоровий! Диявол йому допомагає, чи що? Та ще й сюди приїхав! Бачити не можу, як він торкається її! А вона просто мліє від щастя в його руках. Дурень я! Прокляте моє благородство! Треба було силою примусити її до шлюбу або поїхати до її батька й домовитися з ним. Гроші все можуть, і я вже давно був би одруженим із нею, а вона була б моя. А Тимофія послав би під три чорти! Однаково між нами рано чи пізно пролягла би злоба!» — гнівно думав пан Матвій, коли його слух уловив неголосний стукіт кроків у нічній тиші будинку. «Хто це ще там вештається? Либонь, Семен знову в льох крадеться! Ну за що мені це покарання — син-п’яниця?!» — подумав Клесінський, підвівся й тихо прочинив двері. У напівтемряві, яка розсіювалася місячним світлом, що проникало через вікно наприкінці коридору, він розрізнив Тимофія. Той зупинився біля дверей Орисі й без стуку ввійшов до її спальні.
Матвій усе зрозумів. Важко дихаючи, він заметушився у своїй опочивальні. Уява пана Матвія малювала картини, з яких кожна була бридкіша за попередню, — його кохана всміхається його братові, цілує його, віддається йому і стогне в його руках, а потім вони засинають разом, в одному ліжку. Він почувався рогоносцем. Матвій схопив шаблю й вирішив порішити обох просто в ліжку. Але біля дверей своєї опочивальні зупинився, важко дихаючи. «Що це змінить? Нічого!» — подумав чоловік.
Матвій не спав усю ніч і, коли у вікна ковзнув світанок, почув тихий стук дверей — це Тимофій вийшов зі спальні Орисі.
«Відтепер тобі не жити, брате! — думав Матвій, божеволіючи з шаленої люті та ненависті. — Ти переступив межу, яку тобі не слід було переступати. Нехай моя кохана й дісталася тобі, але за це ти заплатиш мені життям. Відтепер ніщо не зупинить мене. Я більше не вагатимусь». Знову він зовсім забув про те, що не має жодних прав уважати Орисю своєю — дівчина ніколи не давала йому навіть натяку, ніколи нічого не обіцяла. Але для Матвія бажання заволодіти нею стало головною метою в житті. У його свідомості Орися перетворилася на бажаний предмет, на дорогоцінну річ, яка була його безроздільною власністю, яку він шалено кохав і не бажав ділити ні з ким. Якби Матвієві все ж таки вдалося одружитися з Орисею, то він неодмінно перетворився би на напівбожевільного ревнивця, який дико ревнує свою дружину навіть до гребеня, що торкається її волосся, і лише через те, що гребінець — предмет чоловічого роду. Навіть тепер, коли він був для неї чужим, чоловік уважав, що всі права на дівчину має лише він.
А вранці Тимофій укотре послав челядника дізнатися, чи є вже священик. Але отець Сергій так і не повернувся.
— Я втомився чекати, — сказав він Орисі. — Поїхали до Бара — там обвінчаємося.
Орися зітхнула — їй хотілося, щоби на весілля приїхав батько, але потім, подумавши, вона вирішила, що Тимофій має рацію.
— Добре! Поїдемо, — відповіла дівчина.
А менш ніж за годину Тимофієві доповіли, що прибув гонець із листом від Хмельницького. Прочитавши його, Тимофій ледь не завив — йому належало терміново прибути зі своєю сотнею до основних сил козацького війська. У люті він лаяв сам себе за те, що так довго й безтурботно сидів у Волховицях, коли давно вже міг з’їздити до Бара та повінчатися зі своєю коханою. А тепер йому належало виїхати не пізніше від завтрашнього ранку, і часу на те, щоби повінчатися, а потім проводити Орисю додому, він не мав. І переступити через гетьманський наказ хлопець не міг. До того ж і його козаки почали вже нудьгувати через бездіяльність. Тимофій розумів, що йому не варто випробовувати терпіння своїх людей.
— Не звинувачуй себе й не мучся, мій любий! — говорила Орися, обережно обіймаючи свого розлюченого коханого. — Ну повінчаємося трохи пізніше. Хіба це важливо? Головне, що ти кохаєш мене.
— Орисю, я сам в усьому винен! Треба було зробити це давно. Мало що зі мною може трапитися, і тоді...
— Не говори про те! — гнівно перебила його Орися. — Навіть не смій так думати! Ти повернешся до мене живим і неушкодженим!
Тимофій зітхнув. Він ніжно пригорнув дівчину до своїх грудей.
— Орисенько, відтоді, як я відвіз тебе з дому, уся відповідальність за тебе лежить на мені, — промовив козак. — Мій обов’язок зробити так, аби ти була захищеною від усього й нічого не потребувала. Просто після того, що між нами сталося, я не маю права залишати все так, як було до цього.
— Але ти ж не відмовляєшся від мене, — усміхнулася Орися. — Тимофію, коханий, не журися через усе це. Та хіба це так важливо, коли ми одружимося — зараз або потім? Нас більше ніхто не розлучить! І, крім того, ти хотів веселе та пишне весілля, та і я бажаю, щоби на наше весілля приїхав батько. Тож здійснімо наші мрії!
— Добре, — зітхнувши, сказав Тимофій і, згнітивши серце, погодився з тим, що Орися якоюсь мірою має рацію. Дійсно — він же не назавжди їде! Тепер він просто зобов’язаний повернутися живим, і Бог не допустить, аби хлопець не виконав свого зобов’язання перед коханою.
Коли пан Матвій дізнався про те, що брат завтра їде, то несподівано для всіх вирішив їхати з ним.
— У Волховицях я залишу Семена й усіх своїх хлопців, — незворушно сказав Клесінський. — Він показав себе якнайкраще, і я цілком можу довірити йому і маєток, і