Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

на батька за те, що той відчитав його перед сторонніми. Хлопець почувався приниженим — йому хотілося здаватися серйозним, досвідченим, самостійним, а його вичитали й ледь не відлупцювали, як хлопчака. Тому Юрій уникав спілкування з батьком. Та й пан Матвій зводив спілкування з приятелями брата до мінімуму — Тимофій частенько проводив вечори у друзів без старшого брата. Одного такого вечора до Марка підійшов один із літніх козаків, приятель старого Ониська, і повідомив, що його майбутній тесть наприкінці весни пішов із полковником Остапом Гоголем і загинув улітку в одному з боїв.

— Ти знаєш, хлопче, — говорив козак, — Онисько просив мене перед смертю знайти тебе й передати, що він дуже сподівається на тебе. Ти ж наречений його дочки, так от, крім тебе, вона тепер нікого не має: брати як брати — самим догляд треба, а мати від неї відмовилася.

— Як відмовилася? — Марко більше здивувався цій обставині, ніж скорботній звістці. Горда Христина ніколи йому про це не розповідала.

— Ну, вже не знаю, як і чому матір від доньки відмовилася. Так мені Онисько, Царство йому Небесне, сказав. Тож дивися мені, не ображай дівку! Покійний Онисько мені другом був, і я...

— А мені — другим батьком! — вигукнув Марко, блиснувши очима. — А Христина мені дорожча за життя! Тож не треба мене попереджати! Я ніколи й нізащо сам не ображу її та іншим не дозволю!

— Ну, бережи тебе Господь і Пречиста Діва! — усміхнувся такій запальності старий козак. — Бережи себе, бо ти один у неї захисник залишився, і дівчина тебе чекає.

Марко зітхнув, нахмурився. З його обличчя Тимофій здогадався, що друг мучиться й переживає — адже Христина залишилася в Дикому Полі практично сама, а поїхати до неї тепер він не може.

— Погано, що я тоді влітку не забрав її! Треба було відвезти до Києва, а не злитися на матір та сваритися з нею! — досадував на самого себе Марко. — Мама прийняла би Христину й подбала про неї. Та й сама вона просила мене відвезти її до моєї матері. Але покійний Онисько залишив із нею надійних людей, тож сподіваюся, що Христина в безпеці.

— Не один ти дурень! — відповів Тимофій. — Я ж так і не зміг повінчатися з Орисею.

— А тобі що завадило? — запитав Марко, адже двоє друзів не мали часу й нагоди спокійно поговорити наодинці про своїх любок — постійно хтось заважав.

— Попа під рукою не було.

— Ну так, теж вагома причина, — зітхнув Марко. — Один Влад усюди встиг!

Козацьке військо маневрувало між містечками Маркуші, Уладівка, Куманівці та Скаржниці до самого кінця серпня. У війську зріло невдоволення — чому Хмель так зволікає? Чому вони бродять туди-сюди? Чи не збирається гетьман укласти з ляхами мир?

А гетьман і думав про це. Пан Кисіль надсилав йому листа за листом із вимогами забезпечити вільний проїзд до Костянтинова, але Хмельницький не відповідав.

Безцільно провів час і митрополит Сильвестр, який так нічого й не домігся від гетьмана, тому поїхав ні з чим.

Перемови про мир так і не почалися, хоча пан Адам досі чекав у Острозі почесного й рятівного конвою. Але врешті-решт хитромудрий пан Кисіль збагнув, що його просто спритно ошукали! Йому донесли, що, поки він чекав відповіді від козацького гетьмана, уся величезна сила народного повстання виявилася зовсім поруч із землями, які ще контролювали поляки, і козаки глузливо говорять: «Мовчи, ляше, по Случ — наше!» Дійсно, у тилу козацької армії не залишилося жодного польського гарнізону, жодного загону. Гарнізон Кодацької фортеці[76] можна було не рахувати — що може зробити купка драгунів посеред степу, відірвана від основного війська? Тому розсерджений пан Кисіль був вимушений вирушити до польського війська ні з чим.

Зате козацька армія виграла час — Тиміш вирушив до Криму, де домовився з ханом, який пообіцяв прийти на допомогу, але його прибуття очікувалося не раніше від середини вересня. І крім того, розвідники знайшли дуже зручне місце для козацького табору — приблизно в шістнадцяти милях на південний схід від Костянтинова, на берегах річки Ікви, неподалік містечка Пилявці. Зручне в тому плані, що ландшафт лівого берега був горбистий, порослий чагарником, болотистий, із численними ставками й канавами з водою — ось тут гетьман і вирішив надати полякам місце для їхнього табору. Слухаючи донесення своїх шпигунів, Хмельницький знав, що більшу частину ополчення становлять вершники, тому лівий берег Ікви буде дуже незручний для такої кількості коней і не дасть можливості противнику розгорнути широкі кінні атаки, послабивши його перевагу в сильній кавалерії.

Свій кіш гетьман розташував на правому березі Ікви, на височині, неподалік Пилявцівського замку. За півмилі від коша була широка і зручна гребля через річку, по якій проходила дорога на Костянтинів. З боку замку кіш був захищений водою, з протилежного боку лежала широка долина, а позаду нього пролягав шлях до Меджибожа. Величезний козацький кіш являв собою чотирикутник, по периметру якого стояли в шість рядів вози, скріплені ланцюгами, та ще доступ до коша ускладнювався виритими навколо шанцями й валами. Найближчі до табору пагорби й долини за розпорядженням гетьмана козаки перекопали глибокими ровами, частину лугів залили водою, щоб утруднити наступ супротивника з цього боку.

Максим Кривоніс став окремим кошем навпроти маленького Пилявцівського замку, але на лівому березі річки. У замку гетьман розмістив свій штаб. Сполучення між двома таборами підтримувалося через невелику греблю, яку козаки зміцнили шанцями й гарматами. Туди ж вирушили Тимофій, Марко і Влад, який теж став сотником.

Розрахунок Хмельницького полягав у тому, щоби послабити й виснажити польське військо, змусивши його штурмувати добре укріплений козацький кіш, доки не прибуде допомога від татар. Через Ікву вела єдина міцна гребля, яку легше обороняти, а решта переправ через річку були незручні, вузькі, і численні загони не зможуть там перебратися, а це ускладнить усі атаки супротивника. Однак якщо поляки