Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Хто ти такий, що звинувачуєш сенатора й воєводу Речі Посполитої у зраді? — холодно запитав Домінік.

— Я пан Ржемік-Вольський, — зарозуміло відповів шляхтич так, немов усі тут були зобов’язані знати, хто він такий, — і я звинувачую пана Киселя в тому, що в його почті прибули козаки, аби шпигувати та доносити заколотникам відомості про наше військо!

Пан Домінік почав розбиратися в цій події, на що пішло чимало душевних сил і терпіння, а пан Адам ще витерпів достобіса образ та вислухав багато лайок на свою адресу. Виявилося, що Кисіль так і не провів із Хмельницьким перемов і змушений був повернутися до основного війська зі своїм загоном. А із собою він привіз тих козаків, яких дав йому в заручники Кривоніс, бо не знав, що з ними робити. Адже козацький полковник не повернув йому тих шляхтичів, яких Кисіль давав у заручники під час проїзду через Острог. Коли обурена шляхта нарешті з’ясувала, у чому суть, то багато хто ввічливо, але сухо перепросив у Киселя. «Господи! Та навіщо я погодився на все це? Та навіщо воно мені все це було треба?» — роздратовано думав Заславський. Він сердився на своє честолюбство й зі свого боку пообіцяв воєводі суворо покарати Ржемік-Вольського за проявлену неповагу. Але пан Кисіль цим не вдовольнився, тому вирішив проверещати наостанок:

— Ось така мені подяка за те, що я стільки днів терпів образи і приниження від розгнузданих, знахабнілих селюків? Так мені дякують за всі мої старання? За все те, що я зазнав заради загального блага? Ніколи, ніколи я й подумати не міг, що пізнаю від моїх братів і земляків гірші приниження та образи, ніж від заколотників!

— Досить, милостивий пане! Досить! — обірвав його виливи князь Заславський. — Ліпше йди, бо Хмельницький прислав листа, і його треба обговорити на загальній раді, на якій ти теж мусиш бути присутнім, — і, розвернувшись, Домінік пішов до свого намету.

Невідомо, чи образився брацлавський воєвода на такі різкі слова, але на військову раду він з’явився. Приїхав зі свого табору і князь Вишневецький. Після того як було зачитано листа Хмельницького, пан Кисіль висловився першим.

— Милістю Божою мені не раз доводилося ставати посередником під час перемовин у минулих козацьких бунтах, і зусилля мої на цьому терені були завжди успішні, тому волею Небес я був обраний вершителем миру, а не призвідником війни. Але мій шлях миротворця був усипаний не трояндами, а перегороджений страшними терновими заростями! Чого я тільки не зазнав на цьому нелегкому шляху! Що я був змушений побачити! Що мені довелося зробити для досягнення моєю Вітчизною спокою, миру й добробуту! — почав Кисіль, і більшість шляхти з жахом усвідомила, що це лише початок довгої преамбули перед основною промовою, оскільки воєвода славився своїм красномовством. — Життя моє не раз було в небезпеці, маєтки мої були розграбовані, немислимі образи й лайки довелося винести моїм вухам! Зі свого народження я сповідую віру православну й готовий захищати її до останнього подиху та краплі моєї крові. Але я — польський дворянин і сенатор, і хоча предки мої були русинами, але вони були тими, хто своїм прикладом та життям з’єднали русинське дворянство з благословенною і ясновельможною Річчю Посполитою. Я стверджую та наполягаю на тому, що не маю нічого спільного з поганими заколотниками. Там немає дворян! Там одне ганебне хлопство, чернь і непотріб, якому не відома ані честь, ані совість, ані любов до Вітчизни, яка їх виховала! Через їхнє свавілля, через їхню жадібність та зажерливість багато достойних людей були позбавлені свого майна. Зокрема, і я!

Пан Кисіль зробив паузу. Заславський зітхнув, обперся на підлокітник свого крісла і стоїчно підпер товсту щоку таким самим товстеньким кулачком, приготувавшись слухати всю ту подальшу ахінею, яку мав намір нести його милість воєвода. Але пан Адам здивував усіх.

— Ви запитуєте моєї поради? — вів далі він. — Боріться, але не бийтеся на смерть — ось моя порада. Боріться словом! Неквапливо, обережно й розважливо — таким повільним, але надійним шляхом ми зможемо досягти такої бажаної перемоги й такого довгоочікуваного миру. Навіщо наражати наші християнські душі на страшну небезпеку покинути їхню тлінну оболонку, коли можна здобути перемогу, не проливаючи ані своєї, ані хлопської крові? Я закликаю всіх милостивих панів, присутніх тут, відкинути пристрасть, яка терзає ваші благочестиві душі, і довіритися своєму холодному розуму. Certa viriliter sustine patienter![80] Не варто більше показувати готовність до війни, а треба проявити до заколотників милість. Дамо їм час усвідомити свою провину і схаменутися. І вони з радістю повернуться до своїх обов’язків покори й лагідності. Але якщо все ж нахабство переважить у них і вони знехтують нашим милостивим прощенням, то любов до своїх родин і рідних домівок рано чи пізно здолає в їхніх бунтівних душах ненависть та свавілля, і саме це змусить їх прийти до покірності.

Шляхта з полегшенням зітхнула — усі очікували довшої та більш багатослівної промови, тому марно нишпорили у своїй свідомості в пошуках терпіння.

— Пан воєвода має рацію, — вигукнув чеховський каштелян, натхнений таким швидким закінченням виступу Киселя. — Дамо заколотникам час схаменутися, адже ми — той дамоклів меч, що висить над їхніми головами. Ми маємо подарувати їм надію на прощення. Інакше, позбувшись її, вони стануть ще більш відчайдушними.

Несподівано пана Киселя почали підтримувати багато присутніх, а князь Заславський лише втомлено слухав ці поради.

— Пане Вишневецький, а що ти скажеш? — несподівано для всіх запитав Домінік.

Вишневецький усміхнувся. Із самого початку він мовчав і тільки глузливо поглядав навколо.

— А скажу я те, що не володію таким красномовством, як деякі. Але, слухаючи так прегарно висловлені поради, я дивуюся всім, хто тут присутній! Чим ви мислите, панове? Та якби козацька мерзота мала так само совісті, як пан Кисіль красномовства, то й мови не було би про війну! Але в нас війна, і в ній лише один може бути переможцем! Нам радять