Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
Домінік, підхоплений загальною панікою і втечею, ніяк не міг збагнути, звідки взялося стільки козаків. А тут ще десь збоку пролунали крики «Алла!». У цю саму мить пейзаж навколо князя вчинив кульбіт — і він полетів униз, боляче вдарившись плечем об землю. «Піді мною вбили коня!» — зметикував Заславський, силкуючись піднятися, але ніяк не міг вивільнити свою товсту ногу з-під кінського трупа. Люди з почту допомогли пану Домініку піднятися, привели іншого коня і, оточивши кільцем, повели свого князя геть від злощасної переправи, виводячи його з оточення. Але козаки заганяли поляків, що відступали, у болото, у якому ті почали повільно й невблаганно гинути. Ті, хто біг попереду, не могли подолати місцевість швидко, а ззаду на них напирали їхні товариші. Почалося страшне сум’яття — у заболоченій місцевості, немов у напіврідкому тісті, погрузли люди й коні. Здивований і переляканий пан Домінік відчув, що його кінь іде під землю. Князя витягли жовніри. А кінь, звільнений від важкої ноші, за допомогою людей вибрався з багнюки, однак Домініку довелося йти пішки, щоби тварина знову не загрузла. Чвалаючи болотом, князь задихався від незвичної для нього пішої ходьби, обливався потом та постійно ковзав на слизькому ґрунті, падаючи в калюжі та багнюку. Коли нарешті вдалося вибратися на більш-менш сухе місце, то Заславський, який досі важко дихав, на загальний подив, сам, без сторонньої допомоги, виліз на коня й поїхав назад, до свого табору. Князю Домініку Заславському було і соромно і прикро. «Ми втекли, немов боягузливі зайці», — думав він, брудний і мокрий.
Згодом Домінік дізнався, що через цю злощасну греблю, а також через інші, заздалегідь підготовлені козаками невеликі переправи, вороже військо перебралося на лівий берег Ікви і почало тіснити поляків. У таборі засурмили тривогу, але на неї ніхто не зважав уваги, бо до цього шляхта не раз так розважалася. Кілька хоругв виїхало назустріч козакам і татарам, а слідом за ними інші хоругви безладно вилетіли з табору й билися так, як їм заманеться. Але врешті-решт воєначальники повели свої хоругви з поля, а козаки, відрізавши поляків від Ікви, заходилися копати окопи, вочевидь, маючи намір брати супротивника в облогу.
«Я сьогодні ледь не загинув, — думав Домінік, коли помився й перевдягнувся в чисте. — Яка ганьба! Навіть списів до бою не встигли приготувати! Але чому, чому всі втекли з переправи?»
Увечері, коли вже сутеніло, усе вище командування з’їхалося в полі, на віддалі від табору, щоб обговорити становище. Заславський теж з’явився. Він мовчки й роздратовано дивився на присутніх комісарів та своїх товаришів-регіментарів. Щоправда, князя Вишневецького сюди не запросили. Не можна було не помітити, що всі присутні розгублені й пригнічені сьогоднішнім боєм — ніхто не очікував таких лютих і успішних атак супротивника. Ніхто й подумати не міг, що селяни, виявляється, можуть воювати, що жоден із містян не злякався й не втік.
— Що робитимемо, панове? — запитав один із комісарів. — Гадаю, сьогодні всі зрозуміли, що ми зайняли невигідну позицію, і було б набагато розумніше залишатися за Случчю і там чекати Хмельницького.
«Угу! — подумав Заславський. — А чорти вас усіх узяли б! Ви ж на кожній раді кричали один гучніше за іншого та з піною біля рота звинувачували в боягузтві тих, хто вам заздалегідь це мудро радив!»
— Вважаю, що слід відступати до Костянтинова, — промовив один із комісарів. — Від цих козаків немов хвилі холоду і страху йдуть.
— Страху? — перепитав Заславський. — Від них ідуть хвилі мужності й гідності, вони діють так злагоджено, немов одна людина! Ось воно — ваше знамените козацьке бидло. Воно сьогодні билося так хоробро, як не дано битися нікому з вас, тому що ви маєте гонору та пихи більше, ніж мужності. Не від козаків ідуть хвилі страху, а від вас!
— І це говорить людина, яка боягузливо втекла з переправи! — вигукнув хтось, але хто саме, пан Домінік у світлі смолоскипів не розгледів. — Схоже, сьогодні полк твоєї милості зорав усе болото своїми списами й застелив корогвами!
— Я, може, і втік, але хоч дійшов до неї! — вигукнув розлючений Заславський. — А куди дійшов ти? Ти, пане, мабуть, тільки зараз покинув свій намет, знайшовши в собі сили злізти зі шльондри, щоби прийти на цю раду! А до цього ти показував свою хоробрість та чоловічу силу публічним дівкам!
— Пане Заславський! Ти забуваєшся! Ти такий самий шляхтич, як і я, і не смієш мене принижувати, бо ти рівний мені! — пролунала відповідь, однак не така запальна, як слід було б, бо князь Домінік недалеко пішов від істини.
— Панове, заспокойтеся! — примирливо вигукнув Кисіль. — Зараз не час і не місце затівати сварки! Пропоную відступати до Костянтинова, там стати більш зручним табором. Але відступати треба негайно. Організацію відступу жовнірів і кавалерії слід доручити його милості Вишневецькому...
— Та взагалі пропоную передати командування князю! — перебивши воєводу, викрикнув Конецпольський. — Із самого початку треба було ставити князя регіментарем.
Піднявся ґвалт, який припинився донесенням про те, що в тилу польського табору бачили загони козаків і татар. Тоді регіментарі й комісари почали діяти злагоджено, чітко і швидко. Заславського змусили написати Вишневецькому та повідомити, що все верховне командування передають йому і тепер саме князю належить вишикувати військо похідним табором для відступу. Потім вирішили негайно, не повертаючись до табору, рушити до Костянтинова, кинувши все своє добро.
— Яке нам діло до добра та обозів? — вигукнув хтось. — Найкраще
