Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
Уже до вечора поляки відступили, але пізно ввечері, коли на землю спустилася темна осіння ніч, усе польське ополчення було стривожене страшним шумом і стріляниною в козацькому таборі. Спочатку Заславський вирішив, що козаки влаштували між собою масштабну бійку, але потім йому доповіли, що з козацького табору лунали гучні крики «Алла!». — «Господи!» — тільки і зміг сказати пан Домінік, бо зрозумів, що це прибула татарська орда.
Ця новина миттєво поширилася табором та спричинила тривогу й занепокоєння як серед шляхти, так і серед простих жовнірів. Шпигуни бачили тисячі татар у козацькому коші й те, як частина їх перебралася на лівий берег Ікви до коша Кривоноса. Ніч минула тривожно, а під ранок жовніри зловили священика, якого і привели у свій табір. Коли його допитали, то священик чесно, щоправда після тортур, зізнався, що вирішив утекти від козаків, бо не хоче перебувати поруч із такою кількістю бусурман — за його словами, прибуло майже сорок тисяч татар із Буджакської орди[83]. «Я чесний християнин і не хочу мати нічого спільного з невірними! Побожуся в тому, що прибула проклята орда татар, а православні душі раділи їм, немов рідним братам. І з нетерпінням чекають самого хана на підмогу, який має прибути зо дня на день. Ось я і пішов від них», — говорив батюшка. Чомусь ніхто не звернув уваги на те, що православний піп не має бороди, а вуса дуже нагадують козацькі. Утім, жоден польський шпигун так і не провідав про те, що, крім чотирьох тисяч татар Тугай-бея, які вже були в козацькому коші, до козаків прибуло лише шість тисяч Буджакської орди під командуванням Карачбея-мурзи, яких привів Тимош Хмельниченко. А незліченні полчища татар були лише козаками, перевдягненими в татарські кожухи та перемішаними зі справжніми татарськими воїнами, створюючи ілюзію численності.
13 вересня належало змінити війська Корецького, що стояли біля переправи через Ікву — вони незмінно провели там два дні. Пан Домінік вирішив сам повести свій полк і очолити охорону греблі — йому донесли, що дехто вважає його боягузом, який особисто не бере участі в сутичках, мовляв, побоюється пан гетьман, що під його тушею в коня хребет трісне. Це зачіпало бідолашного Домініка за живе. Він почувався втомленим та затурканим численними й нетямущими порадами. Але насправді Заславський почав боятися, бо до козаків прибула орда, а це означає, що його військо більше не має переваги в кінноті.
Удосвіта, видершись за допомогою слуг на коня, пан Домінік виїхав у поле перед табором, де зібралося все військо. З досадою князь зазначив, що військо зібралося в полі безладно, бо кожен панок хотів бути гетьманом і ставав не там, де йому було наказано, а лише там, де йому сподобалося. Тут зібралися і двоє його напарників, і комісари для обговорення плану наступу на козаків. Пан Домінік трохи запізнився, тому й не чув донесення про те, що козаки вивели свої полки як із табору Хмельницького, так і з табору Кривоноса, вочевидь, готуючи контрудар спільно з татарами. Зважаючи на те, що піднявся противний вітер і між польським військом та противником було кілька важкопрохідних балок, командування дійшло висновку, що козаків найзручніше заманити до себе, на рівнину перед табором.
Однак військова рада ще не встигла добігти кінця, як кілька хоругв Киселя, що несли варту, без усякого наказу вступили в сутичку з татарами — невідомо, хто зав’язав бій. Марно пан Кисіль намагався стримати свої полки — його ніхто не слухав. Слідом за свавільними киселівськими хоругвами в атаку пішли й інші, але безладно, кожна хоругва летіла туди, куди їй заманеться. Природно, що через таку безладну атаку польські хоругви почав тіснити супротивник. Тоді визволяти надто гарячих товаришів кинулися війська Конецпольського, Киселя, які досі залишалися зі своїм воєводою, дві рейтарські хоругви старости бжезинського й хоругви старости велюнського. Навіть Вишневецький відправив свої загони на допомогу. Щоправда, така сутичка закінчилася без усякого результату для обох супротивників.
У досаді на цю подію князь Заславський вирушив до переправи через Ікву, яку йому належало охороняти. Пробираючись через болота, Домінік і не помітив, що його хоругви оточують козаки й татари — він задумливо їхав на своєму коні, навіть не виславши вперед розвідки. Отямився князь лише тоді, коли його полк перетнув переправу й повз нього свиснула куля. Одразу, не чекаючи якогось наказу, кілька його легких кінних хоругв під началом Вітовського пішли в атаку на супротивника. Дивуючись щодо такої прудкості та свавілля власних солдатів, Домінік певний час стояв нерішуче на місці й не знав, що робити далі. Раптом він побачив, як хоругви варшавського старости й пана Зборівського, які пішли з ним, розвернули своїх коней у протилежний бік і без жодних пояснень кинулися навтьоки. Власні загони пана Домініка, що ще залишилися з ним, з незрозумілої для князя причини теж миттєво побігли слідом.
— Та що ж це таке?! — вигукнув Заславський. — Стійте!
Але його ніхто не слухав. Загін Вітовського на правому березі натрапив на цілий козацький полк, і тепер стрімголов спільно із загонами Корецького, які так і не змогли відбитися, помчав назад. Домінік озирнувся й побачив, що просто на нього біжить польська піхота, яка до цього сиділа в окопах, а її з криками «За віру православну!» і «Алла!» переслідують кінні козаки впереміш із татарами.
— Швидше, твоя милосте! Нічого дивитися! — сказав один із його наближених і поскакав у бік польського табору.
Заславському нічого не залишалося, як повернути свого коня й bardzo szybko
