Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Воєвода всміхнувся. «Вочевидь, пан Ярема сам собі залив сала за шкуру! — глузливо подумав Тишкевич. — А тепер у свинячий голос вирішив виправити свій промах. Але Заславський може й не прийняти його пропозиції. Але чому це все мушу залагоджувати саме я?»

— Твоїй князівській милості добре відомо, що твоя гордість і непоступливість у цьому питанні вельми до вподоби більшості шляхти й жовнірів, — спокійно відповів воєвода. — То чому ж тебе, ясновельможний князю, тривожить відповідальність? Адже це не ти командуєш ополченням, а пан Заславський — з нього і спитають? Та й не лише з нього — не забувай про Остророга та Конецпольського. Вони програють битву, але ти в цьому не будеш винний.

— Ось уже не думав, що твоя милість так неправильно мене зрозуміє! — вигукнув Ярема, ледь не сатаніючи від слів воєводи. — Справа не тільки в мені, а й в усіх, хто присутній у моєму таборі. З нас, з нас усіх зроблять цапів-відбувайлів та зрадників Вітчизни. Зокрема й із тебе!

Тишкевич задумався. У якомусь сенсі князь мав рацію — за невдачі війська Заславського на них усіх неодмінно скинуть усю провину. І, крім того, воєвода чітко бачив, що князь щось недоговорює — не лише такі міркування штовхнули його на цей крок. «Але ж він нізащо не скаже!» — подумав пан Януш і погодився поїхати до Заславського, бо вибору особливо він не мав. Поважному воєводі й на думку не спало, що, знаючи про те, наскільки численна козацька армія, якій на допомогу ще й татари йдуть, Скажений Ярема остерігся воювати з ними, маючи лише дванадцять тисячинок війська — це ж не беззахисні містяни та селяни, яких можна спокійно різати й вішати, а татари й козаки! Ще такого відкоша дадуть, що доведеться просити в Бога ноги, а в чорта — колеса!

Тому Тишкевич вирушив під Глиняни, де блискуче виконав свою місію: незабаром двоє непримиренних супротивників з’їхалися під Чолганським Каменем, де під оглушливі крики Vivat! присутньої шляхти подали один одному руки на знак примирення й поваги.

Щоправда, Скажений Ярема навіть отримав із цього для себе зиск — більшості шляхтичів сподобалося таке його смирення, крізь яке проглядала палка любов до Вітчизни, адже ніхто не підозрював, що Вишневецький попросту остерігся воювати в гордій самоті. Зате популярність князя серед солдатів виросла вдвічі.

Після цієї знаменної події, яку, як завжди за традицією, бурхливо відсвяткували рясними узливаннями Бахусу, табір пана Домініка знявся з місця й перебрався до князя Вишневецького під Ко­стянтинів, щоправда, розташувався окремо.

Така одностайність у широких рядах верховного командування — куди вже ширше: троє регіментарів, над ними тридцять двоє комісарів, князь Вишневецький, який сам собі воєначальник, і кожен дрібненький панок, що сам собі головнокомандувач, — не могла не надихнути ополчення та не підняти в ньому бойовий дух.

Після цього було проведено огляд усього посполитого рушення — зібралося не менше від тридцяти шести тисяч досвідчених гусарів, драгунів, жовнірів і втричі більше військових слуг, здатних воювати не гірше за своїх панів. Отже, ополчення складалося майже зі ста десяти тисяч добре озброєних, боєздатних воїнів. І це без урахування армії Вишневецького! Тільки не було серед усього цього війська єдності і згоди, а лише пиха, зарозумілість та гординя.

Військо й далі стояло під Костянтиновим, коли несподівано прибули посли від гетьмана Хмельницького з листом до самого князя Заславського.

Пан Домінік задумливо перечитував лист Хмельницького. Князю було тридцять два роки. Якби не надмірна повнота, то він був би цілком симпатичним і привабливим чоловіком. Але, на жаль, пан Домінік вів спосіб життя, що мало сприяв стрункості. Відклавши лист, Заславський напружено міркував — він зрозумів, що, ставши регіментарем, ступив на слизьку та вибоїсту доріжку. Він не був воїном, мало що розумів у стратегії й тактиці. Утім, пан Домінік чітко бачив, що це посполите ополчення не здатне воювати. «Виш­невецький хоч і примирився зі мною, але не визнає мого верховенства, уся свідома шляхта вирушила до його табору, а в моєму залишилися одні розтелепи. А я не можу ані приструнити їх, ані організувати, тому що кожен корчить із себе гетьмана, коли є лише дрібною сошкою, — роздумував він. — Ось цей бунтар пише, що він і його козаки зовсім не бажають вести міжусобну війну, яка й розгорілася-то тільки через жорстокість та звірства Вишневецького. Просять мене залагодити непорозуміння між ними та Річчю Посполитою й готові погодитися з будь-яким моїм рішенням! Мені це, звичайно, лестить, але щось занадто підозрілою здається така поступливість. Воно, звичайно, було б найкраще залагодити цю справу без війни, бо безглуздо вбивати тих, хто служить тобі. Тільки... Ніхто в усьому ополченні на це не піде! Але робити нічого, треба скликати військову раду...» Тут роздуми князя Домініка перервали крики й голосіння зовні його розкішного шатра.

— Ну що там ще?! — з ненавистю вигукнув Заславський і сам пішов подивитися, чому здійнявся такий ґвалт.

Виглянувши зі свого намету, князь побачив декілька карет, серед яких металися шляхтичі й несамовито волали, указуючи на купку козаків. Поруч стояв брацлавський воєвода та щось запально говорив тим шляхтичам, які відверто й нешанобливо горлали на нього. Заславський зітхнув і пішов розбиратися.

— Що тут відбувається? — несподівано для самого себе твердо і владно запитав він, незважаючи на задуху через зайву вагу.

— Твоя милосте! — уклонився Кисіль. — Я щасливий бачити тебе в доброму здоров’ї, чого не можна сказати про мене! Я щойно прибув, переживши страшне хвилювання, що не може не позначитися на моєму розладнаному здоров’ї.

Дійсно, високий та худий, із мішками під очима й сивою бородою, пан Кисіль мав утомлений і явно нездоровий вигляд. Утім, пан Адам так часто посилався на своє нещасне, розладнане здоров’я, що зрештою й сам повірив у те, що він хронічно хворий. Заславський зупинив його жестом і знову нетерпляче перепитав: «Що тут відбувається?»

— Мене звинувачують у зраді! — ображено вигукнув Кисіль.

— Твоя милосте, він привіз козаків! Шпигунів! Кисіль — схизматик і прибув до нас, аби зрадити!