Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— А як ви вчинили з особистими речами попередніх господарів?

— Щодо цього є чіткі інструкції. Перед заселенням у дім або квартиру такі речі мають бути запаковані в герметичні контейнери і доправлені в сховище на орбіті. Вони зберігатимуться там щонайменше сто років, а вже потім буде прийнято остаточне рішення, що з ними робити. Хоча всім зрозуміло, що попередні мешканці Нової Землі більше не повернуться, це не звільняє нас від дотримання правил пристойності. Ми мусимо з повагою ставитися до пам’яті людей, які залишили нам у спадок освоєну планету.

— Авжеж, — погодився я. — А випадки мародерства були?

— На жаль, були. Втім, поодинокі. Винних відразу переводили на одну з орбітальних станцій, а тепер їх повернуть на Землю, де вони відбудуть належний термін ув’язнення. Але найгірше для них те, що вони та їхні родини позбулися права оселитися тут.

— Суворе покарання, — озвалася Марсі. — А ці мародери, часом, не чіпали школу?

— Ні, мем, не турбуйтеся. Перед вашим прибуттям я зв’язався з найближчим патрулем і попросив перевірити. Все гаразд.

Хвилин за десять ми звернули з вулиці на півкруглу під’їзну алею і зупинилися перед великою будівлею з вивіскою над парадним входом: „Політехнічна школа імені Леонардо Торреса де Кведо”. Позаду нас загальмував джип з піхотинцями.

— От ми й на місці, — повідомив Ферчайлд.

Він першим вибрався з машини й ґалантно відчинив дверцята для Марсі. Я ж вийшов без сторонньої допомоги.

Піднявшись сходами на ґанок, лейтенант набрав на замку цифровий код, і двері з тихим дзижчанням відчинилися. Ми ввійшли до середини й опинилися в порожньому, тьмяно освітленому вестибюлі. Вочевидь, світло ввімкнулося автоматично при розблокуванні замка.

— Житловий корпус праворуч, — сказав лейтенант. — Адже вам саме туди потрібно?

— Так, лише туди, — відповів я.

Ми пройшли по такому ж, як і вестибюль, тьмяно освітленому коридору, піднялися на третій поверх, знову перетнули коридор і зупинилися перед дверима, на яких висіла табличка з іспанською транскрипцією Еїного імені: „Ehia Ayola”.

— До речі, — запитав Ферчайлд, — а як буде правильно — Ея чи Ея?

Як і раніше, для мене обидва слова прозвучали однаково. Зате Марсі впевнено сказала:

— Ея.

— Ага, — кивнув лейтенант. — Отже, не „крихітка”, а „квітка”. Я так і думав. Гарне ім’я.

— Ви знаєте юнайську мову? — здивувався я.

— Вивчаю на дозвіллі. Змалку маю схильність до мов, а тут на кожному кроці маса лінґвістичного матеріалу — книжки юнайською, звукозаписи, різне відео, включно з дубльованими фільмами. І, певна річ, підручники зі словниками. — Ферчайлд видобув з кишені карточку-ключ і віддав її мені. — Не заважатиму вам, сер, зачекаю в коридорі. Командування повідомило, що вам дозволено взяти будь-які речі. Якщо знадобиться, в багажнику машини лежить вільний контейнер.

— Гаразд, лейтенанте. Якщо знадобиться, я вам скажу.

За допомогою карточки я відчинив двері і щойно переступив поріг, як м’яке біле світло залило невелику затишну кімнату з досить скромним оздобленням: ліжко з тумбочкою, стіл з комп’ютерним терміналом, дві полиці над ним, заставлені електронними й паперовими книжками, двійко м’яких крісел і екран тривізора на стіні. Всі гладкі поверхні вкривав шар незайманого пилу, і це підтверджувало слова лейтенанта Ферчайлда, що мародери не потривожили спокій Еїної кімнати.

Поки я озирався довкола, Марсі підійшла до вільної ділянки стіни й відчинила вмонтовану в неї шафу, де висіло кілька суконь і костюмів, а внизу, поруч із взуттям, стояла валіза.

— От і добре, — сказала вона, струшуючи з валізи пил. — І ніякий контейнер нам не потрібен. Ми візьмемо все, правильно, кеп. Хай краще зберігається у нас вдома, ніж десь на орбіті.

— Так, — погодився я. — Візьмемо все.

Кажучи „у нас вдома”, Марсі мала на увазі мій дім на острові Болівара на Есперансі. Під час відпусток вона й далі мешкала в мене, навіть не думаючи нікуди перебиратися, і багато знайомих вважали нас парою. А нам уже набридло це заперечувати…

Поки Марсі дбайливо складала Еїні речі в валізу, я присів на ліжко й висунув шухляду тумбочки. Як я й сподівався, там серед різних дрібниць лежав золотий медальйон з витіюватою моноґрамою, яка, мабуть, позначала першу літеру (юнайську, зрозуміло) в імені „Ея”.

Я обережно взяв медальйон до рук, обтер його від пилу й відкрив вічко. Всередині, на керамічній основі, було майстерно намальовано Еїн портрет. Тут вона була роки на три молодша, ніж я її знав, ще зовсім дівчинка. Ея лагідно всміхалася з портрета, а її смарагдові очі дивились на мене жваво і трохи грайливо.

Тим часом Марсі переклала до валізи весь одяг із шафи і примостилася поруч зі мною.

— Яка гарненька! — промовила вона, торкнувшись кінчиком пальця до портрета. — Ея тут мов янгол… Ти знав про цей медальйон?

— Знав. Вона розповіла, що забула його тут. І ще дуже шкодувала, що не може подарувати мені…

— Отож, кеп, вважай це справжнім подарунком, — підсумувала Марсі. — Подарунком кохання.

Я мовчки кивнув, ще раз поглянув на Еїн портрет і закрив вічко. Потім надягнув ланцюжок на шию й сунув медальйон собі під сорочку. Я встиг зігріти його своїми руками і тепер він грів моє серце…

Співчутливо всміхнувшись мені, Марсі встала й зайнялася вмістом полиць над столом. Я вирішив не заважати їй і вийшов на маленький балкон з виглядом на внутрішній двір школи. На цей час ніч уже запанувала навкруги, у небі яскраво сяяли зорі.

Я згадав свою останню ніч на Юнаї, коли Ея прийшла до мене, а я її прогнав. Тоді я думав, що вчинив порядно, але подальші