Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Я тихо зітхнув.

— Гаразд, твоя правда. Обов’язок тут ні до чого. Причина в тобі. Якщо ти не зможеш лишитися зі мною, я піду за тобою.

Ея щасливо всміхнулася:

— Заради мене?

— Так, заради тебе. Щоб ми були разом.

— І ти не пошкодуєш про це?

— Ні, ніколи, — відповів я з упевненістю, якої насправді не відчував.

Ея обняла мене й поцілувала — довгим і ніжним поцілунком. Сумним поцілунком, у якому вчувалася гіркота неминучої розлуки.

— Дякую, любий, за твої слова. Дякую за твоє рішення. Тепер я знаю, що ти справді кохаєш мене. Але я не можу прийняти від тебе таку жертву. Колись вона встане між нами і ти проклянеш цей день.

— Я не…

Ея не дала мені договорити, затиснувши долонею мого рота.

— Мовчи, не заперечуй. Якщо зможеш, люби пам’ять про мене. А я… я кохатиму тебе завжди. — З її грудей вихопилося притлумлене ридання. — Вибач, Еріку. І прощавай…

Я не бачив, як зблиснув у її руці Ключ, проте наслідки відчув повною мірою. Світ у моїх очах потьмарився, а потім настало забуття.

Я повернувся до тями у своїй каюті на „Гермесі”.

Лежав на застеленому ліжку, повністю одягнений, лише без взуття. У голові клубочився туман, думки плуталися, але ніякого болю не відчував. Вочевидь, Ключ виявив делікатність, відправляючи мене в нокаут — не грубо приголомшив, а вибірково подіяв на сонні рецептори мого мозку.

Долаючи млявість, я встав, узувся й залишив каюту. Спершу повільно плентався коридором, потім перейшов на нормальний крок, а насамкінець, не витримавши, зірвався на біг і буквально кулею влетів у рубку керування, де перебували Краснова та Штерн.

Одного погляду на екрани мені вистачило, щоб усе зрозуміти. „Гермес” висів на орбіті Шамбали-1, а портали над планетою були відсутні. Мережі Світів більше не існувало в нашому Всесвіті. І Еї також…

— Коли? — коротко запитав я.

— Понад годину тому, — відповів Штерн. — Портали миготіли кілька хвилин, а потім згасли остаточно.

Я гепнувся в капітанське крісло і спрямував погляд у порожнечу перед собою. Краснова підійшла до мене й поклала руку мені на плече.

— Прошу, Ольго, — швидко промовив я. — Не будьмо про це.

— Добре, — погодилась вона. — Про це не будемо. Тільки про справи. Ми без твого відома віддали Еї шатл.

Я повільно кивнув:

— І правильно зробили. Він їй не завадить… Хоча вона не вміє ним керувати.

— Еї це не потрібно, — зауважив Штерн. — Вона має Ключа. А шатл ми передали для наших.

— Авжеж, звичайно, — сказав я, подумки лаючи себе за нетямущість.

— І ще, — продовжувала Краснова. — Ми з Тео саме обговорювали, що робити далі. Я вважаю, що варіантів у нас немає — мусимо очікувати на прибуття пошукової експедиції.

— Яку, — додав Штерн, — буде споряджено не раніше ніж за три місяці. Плюс іще два на дорогу сюди — у підсумку виходить п’ять. За цей час ми просто оскаженіємо від нудьги.

— Краще так, — заперечила Краснова, — ніж загинути на півдорозі. У нас лише один інженер, зовсім немає технічного персоналу, а те, що маємо повний комплект пілотів, не надто втішає.

— До речі, — похопився я, — де Марсі?

— У себе в каюті. Чверть години тому я зазирала до неї, вона ще спала.

Я за звичкою глянув на дисплей, куди виводилася біометрія всього екіпажу. Але він був порожній — на час подорожі в Мережі цю функцію було вимкнено з огляду на непотрібність.

— Кожен з вас має рацію, — сказав я. — Провести майже півроку в чеканні буде несолодко. Але й летіти вчотирьох на таку відстань украй небезпечно. Це ж не якісь там півтори чи дві сотні парсеків, а вдесятеро більше. Коли ми запустимо головний реактор і системи гіпердрайву, надто багато доведеться віддати на відкуп автоматиці, бо самі за всім угледіти не зможемо.

— Зможемо, якщо летітимемо в ощадному режимі, — наполягав Штерн. — По шість годин на день, чи навіть по чотири. Зі скороченими стрибками й подовженими інтервалами між ними, щоб не перевантажувати реактор. А решту часу займатимемося іншими системами.

— І в результаті, — зауважила Краснова, — проведемо в дорозі сім або вісім місяців. А пошукову експедицію однаково відправлять. І мало того — вона ще встигне повернутися раніше від нас.

Я підвівся з крісла і в задумі пройшовся по рубці.

— Складна ситуація. Навіть складніша, ніж вам здається. Адже ви не врахували одну істотну обставину.

— Яку? — запитав Штерн.

— Якщо Вузол не надурив нас, — пояснив я, — і задум Ваулоу здійснився, то боюся об заклад, що через три місяці Зоряному Флоту буде не до нас. Можливо, там зовсім забудуть про наше існування.

— З якого дива? — не збагнула Краснова.

А Штерн одразу второпав.

— Точно, кеп, ми про це не подумали. Невдовзі на Землі запанує хаос. Щойно стане відомо про зникнення проблеми гіпердрайву, мільйони людей… та що там! Десятки, сотні мільйонів, навіть мільярди, негайно захочуть покинути планету. Всі країни охопить жорстока політична криза, що призведе до падіння урядів і, не виключено,