Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

— Це було нечесно, — додала Марсі.

— Справжнісіньке свинство, — погодився Бережний.

На обличчі Ферчайлда, що стояв трохи осторонь, промайнув вираз крайнього несхвалення. Вочевидь, він вважав, що військовослужбовець, тим більше такого високого ранґу як полковник, не має права так зневажливо висловлюватися про власний уряд.

— Слухай, Андрію, чого ми тут стоїмо? — похопився я. — Ходімо куди-небудь, де можна присісти й випити за зустріч соку або пива. Чи, може, чогось міцнішого. — Я повернувся до Ферчайлда. — Ви ж не заперечуєте, лейтенанте?

— Зовсім ні, сер.

Проте Бережний відповів:

— Даруй, Еріку, не можу. Мушу летіти на свій корабель. У мене буквально п’ять хвилин.

— Тоді зустрінемось згодом? — запропонував я. — Години за дві-три ми повернемося на „Гермес”, зазирнеш до мене в гості, я познайомлю тебе з новим екіпажем.

— На жаль, нічого не вийде. На той час мій корабель уже вирушить у рейс. А затриматися ніяк не випадає — це тобі не Зоряний Флот, це ВКС.

— Шкода, — зітхнув я. — До речі, чому ти перебіг до військових? Ти ж завжди хотів стати дослідником.

Андрій стенув плечима.

— Так вийшло. Коли назрівав конфлікт з Азійським Союзом, я вважав своїм обов’язком допомогти в реорґанізації військового флоту. І справді, мій досвід астронавта виявився зовсім не зайвим. Ну, а потім мені запропонували командувати першим міжзоряним фреґатом… Знаєш, від такого важко відмовитися.

— Розумію. Та й чотири нашивки тобі дуже пасують. Боюсь, мені не судилося наздогнати тебе за званням.

— І це вкрай несправедливо, — серйозно мовив Бережний. — Після всього, що сталося, підвищити тебе лише на один ранґ… далебі, це просто знущання! Будь моя воля, я видав би вам усім адміральські погони. А ще поставив би на вашу честь монумент.

Щодо монумента Андрій був не ориґінальний. Подібні заклики лунали постійно, причому навіть на найвищому рівні, проте здійсненню цих планів перешкоджали ми самі — я, Марсі, Штерн і Краснова. Власне, ми не заперечували проти того, щоб увічнити пам’ять про тих, кого ми втратили в Мережі. Але бачити там себе не хотіли катеґорично — принаймні, поки ми живі.

— Повір, — сказав я, — наші заслуги надто перебільшені. Все було зовсім не так героїчно, як стверджує офіційна версія.

— А мені однаково, як там було. Головне, результат. Завдяки вам я зараз вирушаю в рейс і не боюся, що мене корчитиме від зоряної хвороби. І це „завдяки” — аж ніяк не фігуральний вислів. Я назавжди залишуся вашим боржником. Як, до речі, і багато інших людей — якщо взагалі не всі. — Бережний позирнув на годинника. — Гаразд, маю вже бігти. Хотілося б зустрітися в спокійній обстановці, поговорити нормально… Але якось іншим разом.

— Неодмінно зустрінемось, — запевнив я.

Попрощавшись зі мною та Марсі, Андрій поквапився до терміналів, а ми з Ферчайлдом вийшли з будівлі аеропорту на привокзальну площу.

— Полетимо на флаєрі? — запитав у нас лейтенант. — Чи поїдемо наземною машиною?

— Краще машиною, — сказав я. — Вже темніє, і з флаєра нічого не побачимо.

Ферчайлд провів нас на стоянку до сріблястого авта з відкритим верхом. Він сів за кермо, я зайняв переднє пасажирське крісло, а Марсі влаштувалася на задньому сидінні. Поглянувши на приладову панель, я запитав:

— Місцева?

— Так, сер, — відповів Ферчайлд, рушаючи з місця. — Нова, просто зі складу. Новоземляни робили гарні машини, хоча й застарілі на пару сторіч.

Ми перетнули площу, виїхали на шосе і стали стрімко набирати швидкість, прямуючи до залитого вогнями міста на обрії. Зрідка ми розминалися з зустрічними автомобілями, здебільшого вантажними, а за сотню метрів позаду нас їхав армійський джип з двома піхотинцями в камуфляжі.

— Це наша охорона? — поцікавилася Марсі. — Навіщо?

— Такий порядок, мем, — пояснив Ферчайлд. — Переміщатися містом можна лише зі зброєю, а якщо її немає, то з озброєним ескортом.

— А що нам загрожує?

— Власне, нічого, мем. Проте раніше були зграї здичавілих собак. Ми їх виловили й розмістили в спеціальних притулках, де вони знову звикають до людей. Але правила безпеки досі не скасували — і ми, як люди військові, мусимо їх виконувати.

Нуево-Сантьяґо було збудовано в тому стилі, який заведено називати колоніальним. Схожий вигляд мали всі міста в зоряних колоніях: з широкими прямими вулицями й рядами дерев уздовж узбіч, з житловими будинками, як правило дво- або триповерховими, розташованими на пристойній відстані один від одного, з численними парками відпочинку та штучними озерами. І навіть коли ми в’їхали в центр міста, зелених зон там було чи не більше, ніж торгівельних, адміністративних та офісних будівель.

Я не бачив на власні очі занедбаного Нуево-Сантьяґо три роки тому, а знав лише зі слів Еї, яка отримувала від Ключа телепатичні картинки. Але зараз місто було чисте й доглянуте, його вечірні вулиці та площі заливало яскраве електричне світло, дорóгою ми не помітили жодного сліду руйнувань, от тільки вікна всіх будівель зяяли чорнотою й ніде не було видно людей — не рахуючи, звісно, нечисленних патрулів…

— А ви тут добре попрацювали, — зауважив я.

— Так, сер, роботи було чимало, — підтвердив Ферчайлд. — Але результат вартий всіх зусиль. Тепер Нова Земля готова прийняти одразу аж п’ятдесят мільйонів колоністів. І на перших кораблях прибудуть наші родини. — У лейтенантовім голосі забриніли радісні нотки. — Два роки не бачив дружину й батьків. Та незабаром ми знову будемо разом.

— Ви житимете на чудовій планеті, вітаю, — щиро сказав я. — Вам уже надали постійне помешкання?

— Так, сер. Тільки не тут, а в Аламеді.