Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

До Краснової нарешті дійшло.

— А й справді… — промовила вона. — Кеп, Тео, ми маємо перевірити гіпердрайв. Негайно!

— Так ми і зробимо, — відповів я. — Обов’язково. Тільки я не певен, що зможемо визначити, чи зник його вплив на звичайних людей.

— А як же „ефект дубодума”?

— Він може бути й не пов’язаний з цим.

— Гадаю, таки пов’язаний, — сказав Штерн. — І найбезпосереднішим чином. Це цілком узгоджується з тим, про що говорив Вузол. Щоразу при переході в гіпердрайв ми зазнавали потужного удару, викликаного наявністю безлічі мережевих тунелів, але наш розум вчасно блокував цю інформаційну атаку… А втім, годі теоретизувати. Краще перевірити на практиці.

Я саме збирався віддати Штернові наказ запустити головний реактор і зайнятися підготовкою систем гіпердрайву, коли до рубки увірвалася Марсі. Різко зупинившись, вона втупилася в головний оглядовий екран, а усвідомивши побачене, з невимовним болем подивилася на мене.

— Все скінчилося, так?

Мене вистачило тільки на те, щоб мовчки кивнути їй.

Кілька секунд Марсі простояла на місці, схлипуючи, потім раптом підбігла до мене, притислася обличчям до моїх грудей і заплакала. Я обняв її тремтливі плечі і став гладити по голові. Моє серце краялося від жалю до неї. І до себе також…

— Ну, гаразд, — промовив Штерн. — Ми з Ольгою підемо й займемося машинерією.

Вони вийшли, а Марсі ще довго плакала, пригорнувшись до мене, але, на щастя, нічого не говорила — бо інакше б я точно не витримав. Зараз їй було гірше, ніж мені, проте я розумів, що з нас двох вона зможе швидше подолати свій біль. Безумовно, Симон назавжди залишиться в її пам’яті, перше кохання не забувають, але це почуття недовговічне, воно швидко згасне в розлуці. Через пару років Марсі лише іноді зажуриться, подумавши про вродливого хлопця, що загубився в нескінченній далечіні іншого Всесвіту.

Ну, а я приречений пронести своє кохання через багато-багато років. Я надто довго чекав його, щоб тепер забути. Я зустрів свою єдину й неповторну лише в двадцять вісім років, знайшов її в далекій-далекій галактиці — знайшов, щоб втратити назавжди…

*

За півгодини головний реактор було запущено, а системи гіпердрайву переведено в робочий стан. Я зайняв місце пілота і розпочав підготовку до стрибка, а Марсі асистувала мені за пультом чергового по містку інженера. На цей час вона вже заспокоїлася, сходила вмитися і причесала скуйовджене волосся. Тепер про недавню сцену нагадувало лише її бліде обличчя — та ще тиха туга, затамована в її очах.

Краснова залишилася в машинному відсіку, щоб допомагати Штернові. Оскільки цей стрибок мав бути аж ніяк не ординарним, то для кращої координації наших дій я ввімкнув між нами відеозв’язок.

— Спершу стрибнемо на одну десяту парсека, — сказав я, задаючи на пульті параметри. — І підемо на малій потужності.

— А не на надто малій? — озвався з екрана Штерн, побачивши в себе на дисплеї мої цифри. — Здається мені, ти надміру обережний.

— Нічого. Береженого і Бог береже. Врахуй, шефе, що реактор і рушій простояли півтора місяці, а з тобою поруч немає Олівейри… Гм, тільки хай Ольга не ображається.

— Жодних образ, — сказала Краснова. — Я пілот і не претендую на високу інженерну кваліфікацію.

— Отже, — продовжував я, — розрахунковий час стрибка — 3 хвилини 17 секунд, максимальна девіація — 0,62 астрономічних одиниць. Доповісти про готовність до гіпердрайву.

— Машинний відсік готовий, — повідомив Штерн.

— Бортові системи готові, — відзвітувала Марсі.

— Починаю тридцятисекундний відлік.

Ще ніколи ці стандартні півхвилини не тяглися для мене так довго. Завмерши у кріслі, я дивився на табло, де з нестерпною повільністю змінювалися цифри. Марсі також не ворушилася — і, як мені здалося, навіть перестала дихати.

Нарешті лічильник обнулився. Всі оглядові екрани миттю згасли…

А я нічого не відчув. Не було короткочасної загальмованості, мої думки не наштовхувались ні на який бар’єр. Складалося враження, що ми не переходили в гіпердрайв, а просто трапився збій у роботі систем зовнішнього спостереження. Але ні — покази приладів свідчили про те, що зараз корабель перебуває у стрибку.

— У мене не було „дубодума”, — невпевнено мовила Марсі. — А у вас, кеп?

— Теж не було, — відповів я.

— І в мене, — одночасно озвалися Краснова і Штерн. А останній додав: — Схоже, все підтверджується.

— Так, — кивнув я, — схоже на те. Ми, звичайно, ще перевіримо на номінальній потужності, але я певен, що нам не здалося. Проблему гіпердрайву справді усунено… — З моїх грудей вихопилося полегшене зітхання. — Отже, все було не даремно. Наші втрати… вони не пішли намарно.

Марсіні вуста дрібно затремтіли, вона шмигнула носом, проте стрималася і лише сумовито поглянула на мене. Я відповів їй підбадьорливим поглядом. Це погляд коштував мені чималих зусиль.

Коли час стрибка минув, оглядові екрани ожили і на них знову засяяли зорі. Тільки поряд не було ні Шамбали-1, ні її сонця, 519-ї Стрільця.

Комп’ютер автоматично розрахував наші координати і видав мені результат. Ознайомившись із ним, я не повірив своїм очам.

— Ні, цього бути не може!

— У чім річ? — миттю насторожився Штерн. — Щось негаразд?

— Навіґаційний комп заглючив, — відповів я. — Стверджує, що ми стрибнули на один і тридцять шість парсека.

— Це неможливо! — озвалася Краснова.

Марсі, не чекаючи мого розпорядження, доповіла:

— Запускаю тестування, кеп!

— Правильно, — схвалив я.