Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

– О люба, – відмерши жінка знову кинулася мене обіймати, — Повір мені, у Майкла прекрасна душа.

На цей раз я вже не намагалася себе віддерти від її пишних грудей і покірно приймала черговий приплив ніжності від мачухи.

Наступного дня, тільки я розліпила очі, як на дисплеї мого телефону висвітлився незнайомий мені номер.

Тілом пробіг холодок, а серце миттєво зайшлося в тахікардії. 

Невже це Тимофій? 

Я повільно потяглася до кнопки скинути, але в останню секунду передумала і відповідаю.

– Hello, Дарино! – у слухавці лунає голос Майкла, і шумно видихаю, чи то від полегшення, чи то від дикого розчарування, що це телефонує не Темний.

– Доброго ранку, Майкле, звідки в вас мій номер? — розчаровано тягну у відповідь. 

– Ой Дарино, я думав, ми ще вчора перейшли на ти, та якщо я помилявся, то маю до тебе прохання перейти зараз. Мені й думаю тобі так буде комфортніше.

– Угу – тільки й можу видавити з себе.

– Дарино, я взагалі чого телефоную, якщо ти сьогодні вільна я б хотів запросити тебе на прогулянку. Може заразом і познімаю. Я такі місця знаю, захитаєшся, — захоплено промовляє чоловік. 

***

Зваживши все за і проти, я вирішила погодитись на пропозицію Майкла. А що я у принципі втрачаю. Не буду ж я до кінця життя страждати через Тимофія, може саме з Майклом на прогулянці мені нарешті вдасться відволіктися від сумних думок.

Швидко сходивши в душ, вирішила не морочитися з макіяжем та зачіскою. Лише підфарбовую вії й розпускаю довге волосся. На тіло вдягаю легкий білий сарафан із льону, його ми із Монік купили вчора. На ноги мої улюблені білі кеди, а на плечі накинула джинсовий піджак, бо на вулиці було вітряно. 

Менш ніж за годину я була повністю готова. 

Випурхнувши з дому одразу натикаюся на  погляд палких очей білявого красеня. Ух, мабуть, далеко не кожна дівчина зможе встояти перед його чарівністю. 

Майкл стоїть склавши руки на грудях, спершись стегнами об машину, та відверто дивлячись на мене блищіть на каліфорнійському сонці своєю бездоганною усмішкою з таким виглядом ніби він щойно зійшов з обкладинки якогось модного глянцю.

Ой матінко. 

Коли я нарешті вмощуюся на переднє сидіння його позашляховика чомусь у голову одразу полізли непристойні картинки про те, скільки дівчат цей “Бог краси”, возив у своїй дорогій машині. Адже навіщо звичайному фотографу, яким він себе видає, такий дорогий позашляховик.

– Ну що, тобі зручно? — чую над вушком хриплуватий голос Майкла. 

– Так, — видавлюю з себе милу усмішку.

– Ну, тоді поїхали.

– Угу, а куди ми їдемо?

– Як куди, на пляж, — ще ширше всміхається чоловік. 

– Але ж я не брала з собою купальник, — злякано підхоплююсь га місці.

– О, то це не проблема. Я знаю місця, де одягати його не обов'язково, — двозначно грає бровами.

Одразу відчуваю, що моє обличчя мимоволі витягується від обурення та такої відвертої нахабності. Рукою я автоматично вже починаю намацувати ручку дверей, щоб вийти з машини. Бо мені чомусь не дуже подобається такий початок прогулянки. 

Та чоловік, побачивши мою реакцію лише весело розреготався.

– Не хвилюйся, красуне, це був просто жарт. Ми їдемо на пляж не для того, щоб купатися чи засмагати, я просто хочу тобі показати дуже гарні місця, а заразом і провести невеличку фотосесію. Якщо ти звісно не проти? У купальнику, звичайно, було б краще, — і чоловік красномовно обводить мене відвертим поглядом. Від чого я знову починаю нервувати. – Але й так теж дуже добре, — підморгує мені. Потім трохи подумавши, додає. – Я зовсім забув сказати, ти сьогодні виглядаєш просто неймовірно.

– Дякую, — збентежено посміхаюсь у відповідь, і трохи розслабляючись...

Майкл завів двигун і ми зірвалися з місця рвонувши вздовж піщаної дороги та через декілька хвилин виїхали на трасу, що сіренькою змійкою, тягнулася вздовж синього Тихого океану. Або точніше Бухти Санта Моніки. На березі якої й розташувалося це затишне приморське містечко.

Через пів години їзди ми з'їжджаємо з траси та зупиняємося біля нагромадження кам'яних валунів. Майкл захопив із заднього сидіння фотоапарат і повісивши його на шию, кивнув мені, натякаючи, що ми вже на місці та можна виходити. 

Я з побоюванням вийшла з машини й озирнулася навкруги. 

Місце було неймовірно гарне. 

Невеликі кам'янисті скелі не рівними рядами, наче суворі стражники йшли просто у воду утворюючи таким чином природний пірс. А на початку цього пірсу була вимита в камінні океанською водою справжнісінька кам'яна арка. І тільки пройшовши під нею, можна було підійти ближче до океану. Який зараз був не доволі спокійним. Гості хвилі рокочачи та шиплячи із гуркотом розбивалися  білою піною, об тверду кам'янисту пристань. 

Майкл узяв мене під руку, щоб я не послизнулася на мокрому камінні та потягнув ближче до води. Схопившись рукою за м’язисте передпліччя, одразу визначила для себе його міць. 

– Ось подивись, тут ти будеш маєш чудовий вигляд, на тлі морської піни. Наче справжнісінька німфа. Твоя неймовірна зовнішність просто створена для таких пейзажів, — захоплено промовляє чоловік, обводячи горизонт рукою.

– Будь ласка, сюди, — вказує мені на кам’янисте імпровізоване крісло, що утворили два валуни.

Я, слухняно підійшла до природного монумента і присіла на кам'яне сидіння. Яке виявилося трішки вологим, від чого я, злегка зморщилася.

Майкл захоплено приставив фотоапарат до ока і почав примірятись. Періодично вказуючи мені як краще змінити позу. 

Спочатку виглядало це доволі захопливо, і я навіть мимоволі відчула себе справжньою моделлю, та вже через пів години такої праці я не на жарт втомилася і змерзла. І вже взагалі не була рада цій фотосесії 

– Ні, так не піде, — невдоволено промовляє чоловік, прискіпливо розглядаючи мене в об'єктив своєї камери. – Потрібно це зняти, — і Майкл підійшовши до мене стягує з моїх плечей джинсовий піджак, який хоч якось допомагав мені утримати тепло, і забирає собі.