Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Темний

Мої долоні ковзають гладкою, бархатистою шкірою спини крихітки, вниз до її пружних стегон. Я, з силою стискаю м’якенькі сідниці з такою силою що на шкірі залишаються червоні сліди. Дар, застогнавши вигинається випинаючи свою апетитну дупку. Більше немає сил стримувати себе.

– Я так хочу тебе, кохана, – хриплю їй на вушко. – Я так сумував, навіщо ти втікла від мене. 

– Тимофію, – її хрипкуватий голос жаром проходить по всьому моєму тілу звертаючись пульсівним несамовитим бажанням у паху. 

Я нахиляюся і цілую в ніжну шкіру шиї, між лопаток, повертаю її обличчя до себе та несамовито і ніжно впиваюся в солодкі вуста, ледь не стогну відчуваючи, з якою пристрастю вона відповідає на мій поцілунок. Пещу її ніжний вологий язичок, та з силою відриваюся від солодкого ротика і заглядаю в бездонні очі, кольору безкрайнього неба. Повільно, залишаючи вологий слід, спускаюся гладкою шиєю і прикушую тонку шкіру. Дівчина стогне і ще ширше розсовує стегна, розкриваючись переді мною повністю, дозволяючи увійти. 

І мене несе, остаточно і безповоротно зриває з гальм. Я різко заходжу в неї на всю довжину, мабуть, занадто різко, Дар скрикує та намагається відштовхнути. Але я вже себе не контролюю, сильніше затискаю дівчину у своїх обіймах. Руками фіксую її стегна та починаю скажено рухатися. 

– Пробач люба, але я вже ніколи й нікуди тебе від себе не відпущу. 

Пульс частішає в голові шумить від сильного збудження. Зараз є тільки я і вона, моя….

– Моя! – практично гарчу, уткнувшись носом їй в оксамитову шию.

– А як же твоя наречена! — несподівано остуджує мене її холодний голос. 

***

Прокидаюсь від власного жахливого стогону сповненого  відчаю. 

Біс, знову цей жахливий сон. Знову мені сниться Дарина, і знову я змушений згадувати що вона далеко. 

Як же іноді не хочеться прокидатися. Усвідомлення, що її немає поруч огортає холодом серце, що  знемагає від туги за коханою. Я вже починаю мріяти про те, щоб нарешті повернулися мої нічні страхи, що мучили мене стільки років до зустрічі з Дар, тому що прокидаючись від чергового жаху я відчував полегшення, бо розумів що то  сон. А зараз відчуваю тільки пекельний несамовитий біль від того, що це був лише сон.

Ще з два тижні мене протримали в цій богадільні, для хворих. Як психа, зачинили на ключ і тримали силоміць, ще б ґрати на вікна поставили.

Я рвав і кидався на всіх, наскільки це мені дозволяв стан, та мене ніхто і слухати не хотів. Та візит Макса трохи поставив мої мізки на місце. Він повідомив мені, що поки я тут валявся в безпам'ятстві, йому вдалося дещо нарити на того хто підлаштував нам аварію, бо те, що аварія була підлаштована я не сумніваюся.

Завтра мене нарешті виписують і я маю намір землю перерити, та знайти ту сволоту, що мало не скалічила нас. А потім вже першими ж рейсом до Дар. 

Звичайно я вже знав де знаходиться Дарина, і міг би до неї в гості хоч зараз заявитися, щоб навіть вкрасти, якщо не схоже їхати зі мною добровільно, але я навмисне цього не робив. Адже поки що я не знайшов того виродка, що загрожував нашому життю їй краще побути там, у батька у Каліфорнії. У безпеці. 

Зранку як тільки мене виписали за мною заїхав Макс.

– Досить прохолоджуватися і валятися тут без діла, — голосно повідомляє друг з усього маху ляскаючи мені по плечі, що ще й досі боліло після перелому. Я злобно вищирився на нього. – Підіймай нарешті свій розслаблений зад і ставай до справи. 

– Та я вже тиждень був готовий до бою, – дивлячись на нахабу з під лоба низько ричу. – Хто мене закрив у цьому санаторії для психованих, чи не ти раптом? — блискаю на Макса очима. – Ще б до ліжка прив'язали, щоб не втік!

– Треба було б, і прив'язали, – весело гогоче мій бос. – І досить сперечатися зі мною, хто зрештою тут тобі заробітну плату виплачує. 

– Та засунь ти її собі...

– Ой, ти диви як вищирився, тепер я бачу що ти остаточно оклигав, друже. 

– То що там з аварією? Ти казав, що з'явилась нова інформація, – проігнорувавши його підколи, серйозно питаю. 

Бо мені не терпілося вже швидше дізнатися імена тих хто спокусився на наші життя, аж кулаки свербіли.

– Всі подробиці по дорозі, — враз ставши серйозним, діловито відповідає Макс.

І коли ми вже підходили до машини, різко розвернувшись до мене обличчям несподівано додає:

– І Тимофію, це добре, що Дарина поїхала з міста.

– Я так само думаю, друже. Хоч мені й було важко з цим змиритися, та поки я не знайду сволоту що влаштувала цю аварію, їй краще побути у безпеці, – друг деякий час напружено дивиться на мене, та після моїх слів згідно хитає головою. 

– Та ти тільки не зривайся одразу, бо я вже дізнався хто може бути причетний до тієї аварії....

– Так давай швидше викладай, — гарчу я, відчувши як у мені знову починає закипати злість на того виродка. .

– Є підозра, що в тій аварії був здійснений замах не на мене, і навіть не на тебе, а саме на Дарину.

– Звідки така інформація? — ошаліло видихаю, застигнувши на місці наче вкопаний. Я яскраво відчув як злість на виродка який зазіхнув на найдорожче для мене, електричними імпульсами, пройшлася по жилах і  болем, що вібрує стиснула скроні. Я мимоволі стиснув щелепи. 

– Ну тому, що, по-перше, колесо не було прострілене, як ми передбачали спочатку, а просто лопнуло. Хтось його сильно перекачав. Ми перевірили камери спостереження на стоянці та знайшли дещо цікаве, тому можеш подивитись. Можливо когось побачиш знайомого тобі.

Коли ми сіли в салон автомобіля, Максим простягнув мені свій смартфон. Я швидко переглянув відео яке він мені відкрив. 

На ньому якийсь хлопець терся біля машини Макса, а саме біля лівого заднього колеса. Проте, що саме він робив важко було роздивитися. Хлопець також здався мені незнайомим.

– Зрозуміло, що ще? — холодно карбую, щоб приховати свої почуття, які були вже на грані зірватися, та повертаю другові смартфон.