Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Я вже декілька разів намагалася культурно, пояснити чоловікові, що він мене не приваблює, як об'єкт бажання в принципі. Хоча, судячи з його реакції, він взагалі не знає, що може когось не приваблювати. Бувши надмірно самовпевненим у своїх силах і не скільки не сумніваючись у своїй чарівності. Чомусь був впевнений, що в нас із ним така гра, і я вже майже в його руках. 

Шерон, на моє щастя не підіймала розмов про наше з Майклом спільне майбутнє. Просто раділа як дитина, кожній появі, любого синочка. 

Рівно через годину біля будинку стояв автомобіль Майкла. Чоловік уже сидів у вітальні, поважно розвалившись на дивані та пив дбайливо заварену матір'ю каву.

Побачивши мене Майкл одразу підігрівається з дивана, та ставить філіжанку на кавовий столик. 

– Дар ти як завжди неймовірно чарівлива, — голосно промовляє чоловік, притягуючи мене до себе, та смачно цьомаючи в обидві щоки, прямо на очах у Шерон і батька. Неймовірно бентежачи мене цим. 

Я не уявляю як мені витримати із ним в одній машині, ще кілька годин поспіль.

Я готова була провалитися крізь землю, від такої надмірної уваги до моєї персони. 

– Ну що всі готові? – крізь гуркіт шаленого биття пульсу, чую я бадьорий голос Шерон.

– Ми так, а ви? – перевожу погляд, що палає від сорому,  на жінку, та здивовано помічаю, що вона ще не зібрана. 

– А мені, щось зле, — і жінка театрально хапається за скроні. - Голова, розболілася. А ви їдьте, діти, список покупок я вже дала Майклові. 

Після цих слів, не чекаючи поки я відійду від шоку та почну протестувати Шерон почала підштовхувати нас з Майклом до виходу.

І не встигаю я опам'ятатися, як уже сиджу на передньому сидінні в його машині.

Перше, що роблю, це мовчки роздратовано пристібаюся ременем безпеки.

Майкл лише посміхнувся, такому моєму дійству.

– Боїшся швидкої їзди? Так я буду обережним. 

– Ні, це щоб тебе не вдарити, — зло буркочу навіть не дивлячись на чоловіка.

– А ну тоді добре, — весело повідомляє цей нахаба. – Мені приємно, що ти так дбаєш про мою безпеку.

– Не радій завчасно, — як можу, холодно карбую. 

Весело хмикнувши, чоловік потягнувшись вмикає свою магнітолу на повну гучність. І на весь салон, зазвучала пісня Ed Sheeran – Perfect.

Він не пробивний, одразу промайнуло в голові.

Мене навіть смикає подивитися в його бік. Чоловік, дивлячись на мене та спокусливо граючи бровами й рухаючись у такт музиці, беззвучно підспівував.

Ну хоч, не в голос і на тому дякую.

Бог мій і за що мені все це? Мовчки змолилася. 

Не втримавшись роздратовано закочую очі й переводжу погляд у вікно. Тому що мене зараз охопило два бажання. Чи розреготатися в голос, настільки Майкл зараз безглуздо виглядав у своєму образі мачо, чи покрутити біля скроні.  

Хоча, судячи з задоволеної пики цього блазня, збентежити його буде дуже важко. Тут комплексів не просто немає, чоловік у принципі не знає такого слова.

Вдосталь натанцювавшись, Майкл нарешті зійшов до того, щоб завести мотор машини, і плавно рушити з місця. 

Десь через п'ятнадцять хвилин їзди по трасі чоловік різко гальмує і, розвернувшись у мій бік, весело видає:

– А чи не рвонути нам зараз до Лос-Анджелеса, тим більше тут недалеко, близько години їзди.

– До тебе додому, я не поїду, – одразу, похмуро відрізаю, бо вже зрозуміла що мене нахабно надули, і ця поїздка за покупками, банально чергова незапланована прогулянка з Майклом віч-на-віч. Біс би його взяв. 

– А я й не пропоную. Поки що, — недвозначно дивиться на мене. 

Я ледве стримаюся, щоб знову роздратовано не закотити очі. Скільки в ньому самовпевненості, аж бісить. 

– Просто у Санта-Моніці ти вже все бачила, а Лос-Анджелесі даю руку на відсіч, що ніколи не була. 

– Ну добре поїхали, — нарешті погоджуюся, бо цей білявий красень і мертвого умовить, іноді краще здатися.

Майкл катав мене Лос-Анджелесом, битих чотири години. Показавши мало не всі місцеві визначні пам'ятки культур. Нарешті я так виснажилися, та зголодніла, що була на межі втрати свідомості. А цьому хоч би що. Енергії в цього чоловіка було не менше, ніж у його матінки.

– Бачу, що втомив тебе трішки, може тоді заїдемо десь перекусимо?

– О, це б було чудово, – радію єдиному правильному рішенню яке прийняв, за весь день Майкл. Та, як кажуть, рано раділа.

Щоб остаточно  вразити мене, чоловік вирішив відвести мене поснідати не аби куди, а в один з дуже дорогих і фешенебельних ресторанів міста «Restaurant at The Getty Center». 

Та я настільки вже хотіла їсти, що вирішила не сперечатись, ну хочеться чоловікові мене вразити, що ж вдієш, будемо вражатись. 

Всередині ресторан дійсно виглядав надміру ефектно. Мені одразу стає якось ніяково за  свій  не відповідний зовнішній вигляд.  І я знову кидаю роздратований погляд на свого кавалера. 

Той навіть бровою не веде. 

Хостес, що зустрів нас при вході, обводить нас безпристрасним поглядом, та абсолютно байдуже поцікавився, чи ми замовляли столик на двох заздалегідь. 

От і поїли. 

Та на моє диво, виявилося що Майкл замовляв цей клятий столик на двох. Що ще раз підтверджує, що сьогоднішня зустріч зі мною була їм запланована заздалегідь. Цікаво, хто ще був в курсі цієї підступної змови?

Невдовзі нас відвели за єдиний вільний стіл, який виявився розташований в не дуже, для мене комфортному місці, практично посередині залу, на загальний огляд відвідувачів. Впізнаю вподобання свого супутника. 

Та коли приносять перші страви, мій рот зразу наповнюється слиною і мені стає байдуже на погляди та думки оточення. Єдине, що я зараз хотіла, це нарешті щось з'їсти. 

Через пів години, коли я із захопленням доїдала шоколадний чизкейк. І вже готова була пробачити Майклу витрачений на нього час, як за моєю спиною несподівано лунає загрозливий рик. 

– Дарино! Що ти тут робиш?! Ще й із цим… франтом, блакитної зовнішності.

– Тимофію? – розвернувшись, злякано підводжу погляд на чоловіка і натикаюся на смарагдові заповненні ревністю і шаленою люттю очима.