Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Темний

Після приїзду до Лос-Анджелеса, перше що роблю це їду до Люка. Навіть у готелі поки що не зупинявся, сподіваючись, що розмова буде недовгою.

Його офіс розташувався у будівлі сірого не привабливого кольору на перехресті двох вулиць. Кабінет Лиса знаходиться на цокольному поверсі. Облущені, дерев'яні двері на яких красувалася табличка сталевого кольору, на якій великими друкованими літерами виведено:

«Детективне бюро розслідувань – „FOX”. Приватний детектив "Люк Саммерс".

На це я тільки хмикнув. Значить приватним розшуком зайнявся, хитрий лис.

Смикнув за ручку, закрито, постукав.

– Так-так, уже йду, — чую хрипкуватий голос Саммерса. 

Коли він мене впускає всередину затхлого і маленького приміщення, я кривлюся від огиди. У вогкому спертому повітрі витає запах перегару і чогось давно померлого. У приміщенні кабінету було напівтемно, бо єдине вузьке віконце під стелею було щільно зашторене брудною портьєрою, а кімнату освітлювала єдина маленька настільна лампа, з брудним абажуром зеленого кольору. Це було єдине джерело світла. Але й цього було достатньо, щоб розглянути весь бардак, що тут був.

На підлозі величезне скупчення мотлоху, припудрене сантиметровим шаром пилу. Якісь теки, вирізки з газет та старих журналів. Все це нерівними стосами, лежало одне на одному утворюючи строкаті потворні криві колони.

– Дивлюсь бізнесом вирішив зайнятися? - саркастично піднявши брову, прокоментував обстановку довкола.

– Так, — втомлено відгукується Люк, показуючи мені на стілець, що стоїть біля його робочого столу, який також був закиданий папером. Потім тремтячими руками, чоловік починає наливати собі віскі у брудну склянку та одним махом випивши вміст і занюхавши рукавом кривиться. Підіймає на мене мутні очі та жестом пропонує теж налити. 

– Ні дякую, на роботі не п'ю, — холодно відрізаю, з відразою спостерігаючи за чоловіком. 

– Хех, а я, як бачиш, п'ю, — криво всміхнувшись прохрипів чоловік. Потім порившись у своїй шухляді, дістав сигару і чиркнувши сірником, задимив зображуючи обличчям, всесвітню задумливість. "Капітан Коломбо, не інакше, біс би його взяв". 

Тієї ж миті по і так затхлому повітрю поповзли сірі клуби диму заповнюючи й так маленький простір терпким ароматом тютюну. 

Дихати від цього, стало ще важче і я стримуючи себе, щоб не закашлятись ледь просипів:

– Ти мене запросив до себе, щоб поговорити, чи зачадити?

– А так, — здавалося чоловік тільки зараз остаточно зрозумів що я стою перед ним, і ніби прийшов до тями виходячи з трансу. – Соррі, я забувся, що ти ж в нас спортсмен, — голосно розреготавшись від власного ж жарту чоловік поспішив загасити сигару.

– Ближче до справи Саммерс, у мене не так багато часу. 

– До неї квапишся? — розтягує сухі губи в неприємній посмішці. 

– Не твоя, песова справа,— голосно карбую. – Кожна хвилина затримки зменшує твій гонорар у двічі, — звужую очі. 

– Ой, зараз, зараз, — і чоловік заметушись почав вигукувати щось у чагарниках своєї макулатури. – Зараз.

– Сподіваюся, я витратив свій час не дарма, — роздратовано хриплю, спостерігаючи за хаотичними рухами чоловіка. 

– А? - Люк глянув на мене затуманеним поглядом. — Ні, ні ось воно, я вже знайшов.

Люк витягає з-під купи паперів, синю теку. Здувши з неї пил чоловік кинув її на стіл через це у повітря піднялася курна хмара.

Я невпевнено простяг руку до документів, та Лисиця миттєво перехопив теку і потяг на себе при цьому голосно цокаючи язиком.

– Не так швидко пане Темний, спершу гонорар.

Я зло на нього зиркнув, та стиснув кулаки. Було бажання схопити його за шкірку і кілька разів шваркнути головою об пильний стіл, щоб стерти з нахабного лиця Саммерса самовдоволену усмішку.

– Спочатку я подивлюся, що там за інформація, а потім вже заплачу.

– Невже вже не довіряєш? — дивиться на мене з прищуром. 

– Що означає вже, — насмішкувато пирхаю. – Я завжди тобі не довіряв.

– Якщо ти хотів мене образити, то це в тебе вийшло, — підтиснувши губи, ображено тягне чоловік. 

– Досить мені голову морочити? А ну дай сюди! — гаркнув швидко вихоплюючи з його рук теку.

Коли відкрив документи, перше, що впадає в око,  це фото Олени, колишньої дівчини Макса. Дівчина стоїть обійнявшись із якимось мужиком. На наступному фото обличчя чоловіка вже було краще видно. І я його одразу впізнаю, це Пашка Ростокін, колишній однокурсник і нерозлучний колишній друг Макса. 

Вони тоді разом і підсіли на сильний наркотик, бо саме Пашка був його постачальником. Я як дізнався, що через нього Макс підсів на дозу ледь не вбив його.

Пашка дуже змінився з того часу. Замість худого, білявого хлопчиська, на мене дивився широкомордий, лисуватий мужик, середніх років, що виглядав на десяток років старше, свого віку. Очі приховували темні окуляри, на обличчі задоволена посмішка.

– Судячи з того як змінилося твоє обличчя, ця людина тобі знайома, — чую я задоволений голос Люка.

– Не просто знайомий, ми раніше були найкращими друзями.

– З Кіреллі – місцевим наркодилером? — здивовано перепитує чоловік. – Він зараз досить вагома фігура. Я не думав, що в тебе є такі друзі.

– На щастя, був другом.

– Чим же ви з містером Свердловим так йому насолили, що він вирішив вас вбити?

– З чого ти взяв що він хоче нас вбити?

– А ти далі уважніше подивися, що я тобі тут нарив.

По міру ознайомлення з наданими мені матеріалами, моє волосся на потилиці дійсно почало ставати дибки.

Виявилося, що Пашка не просто хоче вбити Макса і мене, а відкрив на нас ціле полювання пообіцявши деяким кримінальним особистостям непогану суму за голову Макса. Ну, а я як бонус на додачу.

– Еге ж, — зрозуміло тягне Люка. – Я теж був у шоку. Мене мало не вирахували, але я вчасно встиг пірнути у підпілля. Вже хотів взагалі відмовитися від завдання. Сам розумієш, якби спалився, ми б з тобою зараз не розмовляли, але пам'ятаючи, що завдячую тобі життям, вирішив все ж таки довести цю справу до кінця.