Утриманка для мільярдера - Джулія Ромуш

Звук дверей, які закляпнулися, б'є по нервах, змушує нігтями впитися в шкіру долонь. Тіло прострелило тремтіння. Розкривши губи, я жадібно ковтаю повітря. Серце шалено калатає в грудях, працює на повну.

Піднявши погляд я дивлюся на господаря кабінету. На чоловіка, який лякав мене завжди, вганяв в жах, і я розумію, що це не змінилося. Навіть зараз, просто дивлячись мені в очі він змушує мене замерзати зсередини. Одним лише поглядом. Холодним. Байдужим. Льодовим.

"Вітчим" - так я називала його раніше. У ті моменти, коли він до чортиків мене злив. Це було давно, але я пам'ятаю все як зараз. Пам'ятаю кожен раз, коли він приходив в наш будинок. Коли на пару секунд затримував на мені свій холодний погляд, а я начебто приростала до місця, на якому стояла. Неначе позбавлялася можливості собою керувати. Найменше я хочу перебувати тут і принижуватися, але, здається, у мене немає вибору.

- Ти повинен мені допомогти ! - Кажу твердо, хоча на моєму місці будь-яка нормальна людина не те щоб просила, благала б.

- Я? - Чоловік з цікавістю роздивляється мене. Він не очікував такого нахабства. Та я теж ніколи б не подумала, що буду ось так стояти перед вітчимом, готова на все, аби він мене захистив. Поправка: колишнім вітчимом.

- Мені більше немає до кого звернутися ...

- Тому ти вирішила, що можеш просто так прийти до мене?

- Не просто, - стою і мнусь, переступаю з ноги на ногу, - скажи, що тобі потрібно і я ...

Його радують мої слова? Попри незручність і страх, я починаю злитися. Ніколи раніше в присутності цієї людини я голову не підіймала, але сьогодні я в розпачі.

- У тебе нічого немає, - каже він як ні в чому небувало, - хіба не тому ти тут.

- Ти цікавився як у мене справи? - Видаю ошелешено. Інакше звідки він може знати?

- По-твоєму, мені більше зайнятися нічим? - Він не приховує іронії й зневаги. Всім своїм виглядом демонструє, що витрачає на мене свій дорогоцінний час.

Взагалі-то мені плювати. Нехай що хоче робить, тільки б допоміг. Вибір у мене невеликий. Або до цього на уклін йти, або в лапи одержимому психу, який буквально чатує мене біля будинку і посилає своїх людей за мною стежити. А ще він робить все, щоб змусити мене першою прийти до нього і благати про помилування і поблажливість.

- Але ти тільки що ...

- Ти б не прийшла до мене, якби у тебе в житті все було добре, - він має рацію і знає це, - весь той час, що я був одружений на твоїй матері, ти навіть не наважувалася дихати в моїй присутності. Боялася? - Посміхається.

Ще б пак, боялася. Знав би які емоції він в мені викликав що тоді, що зараз крім страху, не жартував би з цього приводу. Знай би він це ... я б від сорому згоріла.

- А зараз не боїшся?

- Боюся, - відповідаю чесно. Ця розмова перетікає зовсім в інше річище і відчуваю якийсь підтекст, але поки не можу його зрозуміти.

- Правильно робиш, - він встає з-за столу і починає повільно до мене наближатися. Мені дуже хочеться відступити, зробити кілька кроків назад, але я себе стримую.

- Так ти мені допоможеш?

Прикриваю очі, але мені навіть бачити не обов'язково, щоб зрозуміти, що він поруч. Аромат його парфуму огортає мене, вбивається в ніздрі, проникає в легені з кожним подихом.

- Ти ж знаєш, що я не займаюся благодійністю ... А тобі нема чого мені запропонувати.

- Я зроблю все, що ти захочеш ... - вимовляю майже пошепки, бо він і так занадто близько, щоб розчути кожне слово.

Відчуваю його подих на своїй шкірі. Практично впевнена, що ще трошечки й він мене торкнеться. Я передбачала, що все може зайти так далеко і відразу тут, тому мені майже навіть нестрашно. Але, напевно, це ще й тому, що подібне для мене буде вперше.

- Я хочу ..., - шепоче він мені у вухо, а по тілу немов розряд блискавки б'є. Я завмираю і не дихаю, вслухаюся в кожний звук, реагую на найменший рух. Готова і згодна на все, - ... щоб ти до біса звалила! І більше ніколи не показувалася мені на очі.

Мені здається під дих дали. Вибили весь кисень. Вклали на лопатки. Це абсолютно не те, на що я розраховувала.

- Ти не розумієш ..., - я хапаюся за останню соломинку, біжу слідом за чоловіком, коли він вже відійшов і підходить до дверей, щоб схопити за руку і зупинити, - ти просто не знаєш ...

- Чого я не знаю? - Обриває різко, - думаєш, я не зрозумів, що твій брат на цей раз прислав тебе, щоб переконати мене йому допомогти?!

Очі починає щипати від непрошених сліз, як тільки він згадує мого брата. Він зник кілька тижнів тому, ще до того, як з сімейним бізнесом почалися проблеми. У мене є всі підстави вважати, що його викрали, але немає можливостей для того, щоб організувати його пошуки.

- Це не так!

- Не так? - Перепитує, хоч і з першого разу все розчув, - а як тоді? Поясни!

Мені незручно, ніяково і соромно. Я не наважуюся вимовити й слова, не поспішаю, а він поки робить свої висновки. Неправильні висновки.

- Він знову комусь щось винен? - Нехай це і звучить як питання, але чоловік точно знає про що говорить, - тоді нехай подякує, що я перший не йду до нього вимагати боржок.

Мій брат повинен і йому? Від шоку тіло німіє. Я не знала цього. Це ще більше погіршує моє становище.

- Тому що, якщо це попрошу зробити я, ні йому, ні тим більше тобі, - він спеціально виділяє останнє слово, - це не сподобається.

Я намагаюся усвідомити почуте, коли лунає гучне і безкомпромісне "пішла геть".

- Будь ласка, допоможи мені, - я починаю благати, - заради всього, що між нами було.

- Між нами? - Він вигинає брову, - між нами нічого не було.

- Я маю на увазі, що між тобою і мамою. Ви ... ми були однією сім'єю ... колись, - я не знаю чи є у нього жалібні точки, але я намагаюся тиснути на все.

- Між мною і твоєю матір'ю нічого не було, якщо ти не знала, - він робить крок до мене, спопеляючи поглядом, - чистий бізнес. Фіктивний шлюб.

- Але ...