Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Пані Бен навідріз відмовилася супроводжувати свою господиню до столиці. «Я не сподівалася, що проживу так, на жаль, довго. Крім того, оскільки багато хто вважатиме мою присутність поганою ознакою, то краще не нагадувати людям, що я ще жива», — сказала вона. Каору наполягав на зустрічі з нею, і вона хоч-не-хоч погодилася на це. Він був зворушений, побачивши, що вона змінила зовнішній вигляд, ставши недавно монахинею. Як завжди, вони говорили про минуле.

«Я іноді приїжджатиму сюди, і був би дуже засмучений, якби не застав близьких мені людей, а тому, зізнаюся, ваш намір залишитися тут мене навіть тішить...» — і, не доказавши до кінця, Каору заплакав.

«На жаль, що осоружнішим життя здається, то довше воно триває. О, навіщо Ооїґімі вмерла раніше й залишила мене напризволяще? Я добре розумію, що, нарікаючи на весь цей світ, ставлю перешкоду для власного спасіння», — скаржилася Бен.

Хоча її скарги звучали набридливо, Каору з усіх сил намагався її втішити. Не дивлячись на те, що останнім часом пані Бен вельми постаріла, але, після того, як її колись прекрасне чорне волосся було підстрижене, її обличчя дуже змінилося і навіть трохи помолодшало. «Чому я не дозволив Ооїґімі постригтися в монахині? Може, тоді вона прожила б довше й ми могли з нею зустрічатися віч-на-віч?» — подумав Каору і, мимоволі позаздривши старій жінці, відсунув убік завісу, щоб зручніше розмовляти. Пригнічена горем, Бен трималася з гідністю, а її манера говорити свідчила, що колись вона була непересічною особистістю.

«Якби раніше

У річку власних сліз

Я кинулася,

То не жила б тепер,

Коли Ооїґімі вже немає...» —

сказала вона, ледве стримуючи сльози.

«Але ж це був би великий гріх! І таким чином ви не тільки не досягли б Землі вічного блаженства, а потрапили б на саме дно глибокого пекла. Вам треба зрозуміти, що все на цьому світі — марнота.

Навіть якби у річку

Сліз глибоко

Я занурився,

Хвилі туги не дали б

Мені забутися...

Коли ж нарешті я хоч трохи заспокоюся?» — відповів Каору, розуміючи, що сердечній тузі не буде кінця. Не маючи охоти повертатися до столиці, він довго сидів у глибокій задумі, але коли стемніло, то, побоюючись, що така безпричинна затримка в Удзі викличе підозру у принца Ніоу, врешті-решт таки вирушив.

Бен розповіла Нака-но кімі про свою розмову з Каору, яка її вкрай стривожила. А тим часом служниці, готуючись до переїзду, щось поспішно дошивали й чепурилися, забувши про свої згорблені постаті. Серед них тільки Бен у скромному вбранні монахині різко вирізнялася.

«Коли вбрання всі шиють,

Готуючись поспішно у дорогу,

В затоці Соде

З рукава рибачки{212}

Скапує вода солона», —

сказала вона засмучено.

«Як від води солоної

Ваше вбрання промокло,

Так і мої рукави,

Гойдаючись на хвилях тривоги,

Не висохнуть ніколи... —

відповіла Нака-но кімі. — Не думаю, що затримаюся у столиці надовго. Можуть так скластися обставини, що я повернуся сюди, бо не хотіла б повного запустіння нашої оселі, і ми знову побачимося. Узагалі мені дуже тяжко з вами розлучатися й залишати вас на самоті. Зрештою, люди, що прийняли постриг, не завжди поривають всі зв’язки зі світом, а тому сподіваюся, що хоча б іноді ви відвідаєте мене..»

Нака-но кімі, залишаючи Бен усе начиння, яким користувалася колись Ооїґімі, лагідно сказала: «Коли бачу, як ви більше за інших сумуєте за покійною сестрою, то переконуюся, що між вами існував тісний зв’язок ще з попереднього народження. Так чи інакше, за цей час ви стали і мені особливо близькою». І тоді Бен заридала невтішно, немов дитина за матір’ю.

Коли в оселі все було прибрано, до галереї під’їхали карети. Передовий ескорт складався з придворних четвертого і п’ятого рангів. Принц сам хотів приїхати по Нака-но кімі, але щоб не створювати зайвого розголосу, відмовився від цього наміру. Каору також прислав чимало своїх людей для ескорту. Усе приготування до від’їзду відбувалося за вказівками принца Ніоу, а Каору стежив за всіма дрібницями їхнього виконання.

«Скоро стемніє», — квапили Нака-но кімі служниці та люди, що приїхали зі столиці, а Нака-но кімі з неспокоєм на душі думала: «Куди ж це мене повезуть?» Служниця Тайфу, сідаючи до неї в карету, сказала:

«Яка я рада,

Що дочекалася

Щасливої нагоди!

А що було б зі мною,

Якби я кинулася у річку Удзі?..»

Нака-но кімі, неприязно дивлячись на її усміхнене обличчя, мимоволі подумала, що у пані Бен, мабуть, інший настрій. А ось яку пісню склала інша служниця:

«Хоча не можу

Я забути про покійну,

Яку щиро любила,

Але сьогодні в моєму серці

Сама лиш радість!»

Обидві служниці тривалий час служили у домі Восьмого принца і, здавалося, любили Ооїґімі, а тому Нака-но кімі, неприємно вражена тим, як раптово змінився їхній настрій, не відповіла їм.

Під час тривалої подорожі до столиці Нака-но кімі, вперше побачивши, якою небезпечною буває гірська дорога, нарешті зрозуміла, чому принц рідко відвідував її, і пожалкувала, що ставилася до нього так строго. Коли на небо виплив місяць сьомого дня, такий прекрасний у легкому, примарному тумані, то втомлена незвично довгою дорогою і власними роздумами Нака-но кімі сказала:

«Коли на небо дивлюся,

То бачу, як із-за гір на мить

З’явився місяць,

Який сховався знову за горою,

Бо цей світ йому не до вподоби».

Тепер, переїжджаючи хтозна-куди, вона почувалася невпевненою у своєму майбутньому, а недавні переживання в Удзі здалися настільки незначними, що її опанувало бажання повернутися в минуле.

Коли пізно вночі Нака-но кімі прибула у двір садиби на Другій лінії з рядом прекрасних будівель, яких вона ніколи раніше не бачила, сам принц Ніоу, який давно з нетерпінням чекав на неї, підійшов до карети й допоміг їй спуститися. Покої для неї, як і для її служниць, виблискували чудовим оздобленням завдяки дбайливому ставленню принца навіть до найменших дрібниць. Тепер уже ніхто не сумнівався щодо становища Нака-но кімі в будинку на Другій лінії. «Це не просте захоплення», — казали люди, вражені несподіваним поворотом подій.

Каору збирався переїхати у будинок на Третій лінії до кінця місяця, а останнім часом щодня заходив туди простежити за ходом робіт. Того дня він затримався на Третій лінії, недалеко від будинку принца, до пізнього вечора, щоб якомога швидше дізнатися про прибуття Нака-но кімі від своїх людей, яких послав для ескорту в Удзі. Почувши, що принц зустрів Нака-но кімі з щирою приязню, Каору зрадів і водночас пожалкував, що повівся так недалекоглядно. «От якби повернути назад минуле...» — зітхнув він і дошкульно для принца додав:

«Хоча своїх почуттів,

Як човен вітрила

На озері Біва,

Ми одне одному не відкрили,

Але разом одну ніч таки спали».

Лівий міністр Юґірі, збираючись видати свою Шосту дочку за принца Ніоу до кінця місяця, був