Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Навіщо лити,
Як кров, червоні сльози,
Якщо не зможу ними
Своє вбрання забарвити
У жалобний колір?..»
Сам Каору носив одяг доречного для жалоби кольору з блискучого, немов лід, шовку, що зовсім промок від сліз. Дивлячись на його засмучене чарівне обличчя, служниці казали крізь сльози: «Ми завжди оплакуватимемо свою нещасну господиню, але так само нам буде важко розлучатися з паном Каору, до якого всі так звикли, що не уявляємо собі його чужим... І хто міг би сподіватися такого раптового нещастя?.. Вони обидві відвернулися від людини з такими глибокими почуттями...»
«На пам’ять про покійну сестру я хотів би тепер поговорити про ваші справи й почути про них вашу думку з надією, що ви не відцураєтеся від мене...» — звернувся Каору до Нака-но кімі, але вона, пригнічена своїм подвійним горем, відмовилася від розмови з ним. Нака-но кімі завжди приваблювала Каору жвавою вдачею, майже дитячою безпосередністю і гордою поведінкою, але поступалася приязню старшій сестрі. Одного разу, коли йшов сніг і навколо було темно, Каору цілий день сидів у глибокій задумі, а ввечері, коли хмари розвіялися і на небо виплив місяць дванадцятої ночі, який вважають зловісним, він підняв догори завіси і, виглянувши у сад, став слухати, як храмовий дзвін напроти сповіщав про кінець дня.
«Дивлюся з тугою
За місяцем, що небом пливе
У Край блаженний,
Бо, на жаль, у цьому світі
Вічно жити вже не хочеться...» —
подумав Каору. А коли раптом налетів шалений вітер, Каору встав, щоб прикрити завісою ґратчасте вікно. На річці, залитій місячним світлом, блищала крига, і в ній, як у дзеркалі, відбивалися навколишні гори. «Хоч би як я оздобив свою столичну садибу, вона не зрівняється з тутешньою оселею. О, якби Ооїґімі ожила хоч на хвилину, і ми могли разом помилуватися цією красою!» — подумав він з болем у серці.
«От би знайти чарівне зілля,
Що забуття дарує
Від туги нестерпної,
Та в пошуках його
Пропасти в Снігових горах{206}!..» —
промимрив він сам до себе й додав, немов людина, яка не зовсім чистим способом хоче досягти просвітлення: «От шкода, що мені не трапився демон, який навчив би мене другої половини священного гімну, і я мав би привід кинутися у прірву...»{207}.
Каору часто кликав жінок до себе на розмову. Він був таким розсудливим і великодушним — словом, самою досконалістю, що полонив серця молодих служниць. А старі, дивлячись на нього, згадували покійну Ооїґімі й горювали ще більше. «Хвороба нашої пані погіршилася через дивну поведінку принца, — розповідали вони. — Найбільше вона переживала, що з них сміятимуться люди. Крім того, вона приховувала своє погане передчуття від молодшої сестри і страждала сама настільки, що, відмовившись від найпотрібнішої їжі, все слабшала і слабшала... Зовні вона поводилася стримано, але своїм чуйним серцем усе сприймала болісно. Її мучила думка, що вона порушила заповіт батька, і тривожило майбутнє сестри...» Служниці згадували, що говорила їхня пані з того чи іншого приводу і безперестанку плакали.
«Це я винен у її стражданнях», — думав Каору, палко бажаючи неможливого — повернення в минуле. Тепер цей світ видався йому таким осоружним, що, шукаючи розраду в молитвах, він до світанку не стуляв очей. Ніч була холодною і сніжною. Вже зовсім пізно пролунали людські голоси і кінський тупіт. «Хто ж це приїхав сюди вночі у таку хурделицю?» — здивувалися поважні монахи.
А виявилося, що це приїхав мокрий як хлющ принц Ніоу в скромному мисливському вбранні. Почувши стукіт у двері, Каору відразу здогадався про його прибуття і зник у внутрішніх покоях. До кінця жалоби залишалося ще кілька днів, але, не маючи сили більше чекати, принц все-таки вирішив усю ніч пробиватися крізь снігові замети до Удзі.
Хоча тепер Нака-но кімі могла звільнитися від похмурих думок, які не покидали її останнім часом, але зустрічатися з принцом вона не хотіла, бо почувалася винуватою перед сестрою, а принц так і не зробив нічого, що виправдало б його в очах покійної. І навіть якби тепер він повівся по-іншому, це нічого не змінило б, адже Ооїґімі вже не повернеш. Служницям насилу вдалося вмовити Нака-но кімі таки вислухати через ширму принца, який намагався пояснити їй причини своєї тривалої відсутності. Сама вона мала такий нещасний вигляд, що, здавалося, була готова піти за сестрою на той світ.
Стурбований її станом, принц будь-що-будь вирішив залишитися в Удзі на весь день. «А без ширми не можна?» — просив він, але Нака-но кімі відмовилася навідріз: «Лише тоді, коли трохи отямлюся...»
Дізнавшись про таке холодне ставлення до принца, Каору доручив надійній служниці передати Нака-но кімі такі слова: «Я добре розумію, що принц не виправдав вашого очікування і заслуговує осуду за свою безсердечну поведінку останніми місяцями. Але прошу вас, не карайте його дуже суворо, бо він до цього не звик. Краще провчіть його, замінивши кару на добре ставлення» Але, отримавши таку пораду, Нака-но кімі ще більше зніяковіла й нічого не відповіла.
«О, які ви безсердечні! Невже ви забули всі мої обіцянки?..» — дорікав принц і, тяжко зітхаючи, просидів біля ширми до самого вечора. А вночі, коли зчинилася справжня буря, принц лежав, почуваючись глибоко нещасним з власної вини, Нака-но кімі, пожалівши його, згодилася поговорити з ним, як і досі, через ширму. Іменем тисячі різних богів принц клявся їй у вічній вірності, але вона в ній сумнівалася: «Видно, добре навчився обіцяти». Але якщо вона ображалася на безсердечність принца, коли він не приїжджав, то тепер, коли він сидів поруч, слухала його уважно, заворожена його красою.
«Як згадую минуле,
Бачу, що непевною
Була дорога.
Тож чи варто з надією
Дивитися в майбутнє?» —
прошепотіла вона, і принц вкрай занепокоївся.
«Якщо ви вірите,
Що перед нами
Близький кінець дороги,
То хоча б сьогодні
Не відвертайтеся від мене...»
Усе в цьому світі таке швидкоплинне! Тож не обтяжуйте свою душу новим тягарем», — намагався він розм’якшити серце Нака-но кімі, але вона, пославшись на поганий настрій, сховалася у глибині покоїв. Залишений на самоті, він провів безсонну ніч, почуваючись ніяково перед служницями. Звичайно, Нака-но кімі мала підстави ображатися на нього, але такої черствості від неї він не сподівався, а тому з горя заплакав. «Але ж їй, мабуть, ще важче!» — подумав він, і його серце болісно защеміло.
Принц з подивом і зацікавленням спостерігав, як Каору, почуваючись тут як удома, покликав численних служниць, щоб його щедро пригостити. Засмучений тим, що товариш змарнів, зблід і збайдужів, принц співчував йому і старався його втішити. Каору хотів розповісти йому докладно про покійну Ооїґімі, хоча знав, що тепер уже пізно про це згадувати, однак, щоб не видатися легкодухим, обмежився кількома словами. Останніми днями він так багато плакав, що його обличчя змінилося,
