Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

«Про це й говорити не варто! Хіба можна завдавати такого тяжкого удару панові Каору, який і так страждає?» — заперечила вона і, на превеликий жаль Ооїґімі, навідріз відмовилася говорити про це з гостем, на якого покладала свої надії.

Тим часом, коли у столиці стало відомо, що Каору надовго затримався в Удзі, багато хто з його знайомих навмисне приїхав сюди, щоб провідати його. Побачивши, як щиро Каору переймається станом здоров’я Ооїґімі, його прибічники і віддані йому служителі домашньої управи замовили відповідні молитви для її одужання і від свого імені.

Прибуття гостей зі столиці нагадало Каору, що зараз в Імператорському палаці відбувається бенкет з нагоди Свята врожаю. А того дня в Удзі завивав вітер, у повітрі шалено кружляв сніг. Невимовний смуток опанував Каору, коли він подумав, що все було б по-іншому, якби тепер він перебував у столиці. «Невже мені судилося назавжди втратити Ооїґімі, залишившись чужим для неї?» — побивався Каору у відчаї, але звинувачувати не мав кого. Єдине, чого він хотів, — це ще раз побачити її ласкавою, привітною, як колись, готовою нарешті вислухати його почуття. Цілий день, сповнений сумних роздумів, минув без єдиного просвіту у хмарах.

«Промінню сонячному

Крізь хмари не пробитися

У глушині гірській,

І морок непроглядний

Запанував в душі моїй...» —

промовив сам до себе Каору.

Каору, як і раніше, не відходив від хворої, і служниці відчували хоч якесь полегшення. Нака-но кімі залишалася у глибині покоїв, бо будь-якої миті вітер міг відкинути край завіси перед нею. Служниці, соромлячись своєї непривабливої зовнішності, також не з’являлися гостеві на очі. Скориставшись тим, що поруч майже нікого не було, Каору підійшов зовсім близько до узголів’я.

«Як ви почуваєтеся? О, якби ви знали, як мені тяжко! Я невпинно благаю Будду, але марно, вже навіть вашого голосу не чую, просто жах! Я не витримаю, якщо ви залишите мене», — сказав він і гірко заплакав. Ооїґімі майже несвідомо прикрила обличчя рукавом.

«Я хотіла поговорити з вами, як тільки мені стане краще, — сказала вона. — Але, на жаль, я втрачаю останні сили...»

Вона була така нещасна, що Каору, розуміючи, що плакати зараз не на добре, спробував стриматися, але не зміг і розридався. «Як сталося, що мені, безмежно закоханому в неї, судилося пережити стільки горя і нарешті розлучитися назавжди? Може, я з усім змирився б, якби помітив у ній хоч якусь ваду...» — думав він, але Ооїґімі здавалася йому ще прекраснішою. Її руки були тонкі, мов тінь, а шкіра залишалася незмінно білою і ніжною. Поряд з відгорнутим укривалом видніло її м’яке біле вбрання, під яким, здавалося, лежала безтілесна лялька. Відкинуте назад негусте волосся блискучими пасмами спадало з узголів’я. Що станеться з такою красою? Невже їй судилося зникнути з цього світу? Хоча за час хвороби Ооїґімі зовсім перестала дбати про свою зовнішність, але все одно була гарнішою за тих жінок, які цілими днями чепуряться лише для того, щоб привернути до себе увагу. Що довше дивився на неї Каору, то сильніше зачаровувався її красою.

«Якщо ви мене покинете, то я не зможу довго залишатися на цьому світі, — казав він. — Але якщо мені доведеться ще жити, як доля присудила, то я проведу залишок днів де-небудь у гірській глушині. І лише одне мене хвилює — доля вашої сестри».

Коли Каору заговорив про Нака-но кімі, щоб отримати хоч якусь відповідь, Ооїґімі, відкинувши рукав з обличчя, сказала: «Моє життя добігає кінця, і вже пізно дорікати мені за безсердечність. Я вже колись просила вас ставитися до молодшої сестри, як до мене, після того, як мене не стане. Якби ви були так зробили, то я могла б спокійно вмерти. А так лише тривога за неї і прив’язує мене до цього світу».

«Невже мені судилося зазнати у житті самих прикрощів? — відповідав Каору. — Я справді вас не послухав, бо нікого так сильно не любив, як вас. Тепер я каюся і жалкую, що завинив. Але вам нема чого турбуватися, я зроблю для вашої сестри все, що тільки зможу». Ось такими словами Каору заспокоював Ооїґімі, але, побачивши, що їй стає все гірше, покликав Адзарі й наймудріших монахів читати молитви в її покоях. Та й сам ревно благав Будду. Він хотів з горя тупотіти ногами й кричати, байдужий до людського посміху. Звичайно, Нака-но кімі, побачивши, що сестра при смерті, розпачливо голосила, що не хоче залишитися сама на світі. Вона так нестямно чіплялася за тіло сестри, що служницям довелося силоміць відтягувати її — мовляв, тепер це не на добре.

Каору не вірив власним очам. «Може, це сон?» — думав він і, присунувши світильник, довго вдивлявся в прикрите рукавом обличчя Ооїґімі, яка, нітрохи не змінившись, ніби спала. «О, якби я міг завжди бачити перед собою хоча б цю порожню шкаралупу цикади!» — журився він, охоплений горем.

Коли згідно з останнім обрядом служниці розчісували волосся покійної, повітря навколо раптом наповнилося приємними пахощами, як за її життя.

«Я б змирився, якби відшукав у ній хоч якісь ознаки посередності. Якщо ти хочеш викликати в мене огиду до світу, то покажи мені її в потворному вигляді, щоб приглушити мій незагойний смуток», — звертався Каору до Будди, але, на жаль, не відчув полегшення. Тож нічого не залишалося, як готуватися до звичного обряду, віддавши тіло Ооїґімі кремації. Навіть похорон здався Каору жалюгідним, коли тоненький струмок диму піднявся у небо, а він, розгублений, повертався з кладовища, не відчуваючи під собою землі.

У гірській оселі зібралося багато людей, щоб разом з Каору перебути час жалоби за Ооїґімі. Хоча їхня присутність трохи розвіювала самотність, але Нака-но кімі, соромлячись людських пересудів, так гірко нарікала на свою злощасну долю, що, здавалося, і сама вже була на тому світі. Від принца Ніоу раз у раз приходили гінці зі співчуттями, але, пам’ятаючи про те, що старша сестра померла, так і не пробачивши його, Нака-но кімі не сподівалася від нього нічого, крім смутку.

Каору, для якого тепер життя стало осоружним тягарем, був готовий сповнити своє давнє бажання стати монахом, але, розуміючи, яким великим буде в такому разі горе його матері, Третьої принцеси, стримався. Крім того, його турбувала нещасна доля Нака-но кімі. «Колись покійна просила мене замість неї одружитися з Нака-но кімі. І хоча сестри і були душею близькі одна до одної, я не міг перенести свої почуття від старшої сестри до молодшої. А от тепер, узявши Нака-но кімі під свою опіку, я розвіяв би її смуток і навіть сам знайшов би в ній розраду», — думав він. Не виїжджаючи навіть на короткий час до столиці і порвавши стосунки із знайомими людьми, Каору, віддавшись непозбутній жалобі, надовго залишився в Удзі. Зрозумівши, які глибокі почуття пов’язували його з покійною, багато хто, і передусім Імператор, надсилав гінців із співчуттями.

Одноманітно минали дні. Каору стежив за тим, щоб поминальні служби справлялися через кожних сім