Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Оскільки вмовити Нака-но кімі принц не зумів і побоювався невдоволення Імператора та Імператриці, то цього ж дня поїхав додому. Перед від’їздом, не шкодуючи слів, він запевняв Нака-но кімі у своїй вірності, але вона не погодилася на зустріч, немов даючи йому зрозуміти, що означає страждати.

Наприкінці року, коли всюди, а не тільки в Удзі, небо спохмурніло і щодня безперестанку падав сніг, підхоплений хуртовиною, Каору поринув у роздуми й жив ніби уві сні. А тим часом принц Ніоу прислав щедрі винагороди для монахів, які справляли належні обряди з читанням сутр. Багатьох знайомих турбував намір Каору і цей рік провести в Удзі, тож урешті-решт він вирішив повернутися до столиці з важким тягарем на серці. Служниці, які звикли до нього, впадали у відчай від самої думки, що скоро їхня оселя спорожніє і вони залишаться самі. Того разу вони сумували ще більше, ніж після смерті Ооїґімі. « Останнім часом, перебуваючи постійно з нами, він був навіть добрішим до нас у всьому, ніж тоді, коли зрідка приїжджав. То невже ми більше ніколи його не побачимо?» — журилися вони.

Від принца прийшов такий лист: «Тепер мені стало важче приїжджати в Удзі, а тому я вирішив перевезти Вас ближче до себе...» Річ у тому, що Імператриця, дізнавшись, що Каору вельми зацікавився дівчиною з Удзі, подумала, що, значить, нею не варто нехтувати і, шкодуючи сина, дозволила йому перевезти Нака-но кімі до Західного флігеля будинку на Другій лінії, щоб він міг будь-коли зустрічатися з нею. Судячи з усього, вона збиралася ввести дівчину в почет Першої принцеси. Довідавшись про це, зраділий принц поспішив повідомити цю новину Нака-но кімі.

«Сам я збирався перевезти старшу сестру в свій новий будинок на Третій лінії! І тепер натомість мав би подбати про молодшу», — думав Каору, почувши про такий намір принца Ніоу. Оглядаючись у минуле, він знову усвідомив, якої втрати зазнав. Ясна річ, підозри принца були безпідставні, але все ж Каору запитував себе: «Але хто ж, як не я?..»

Пагони папороті

Головні персонажі:

Нака-но кімі, 25 років, молодша дочка Восьмого принца

Каору, Цюнаґон, 25 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Ніоу, принц Хьобукьо, 26 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Юґірі, Лівий міністр, 51 рік, син Ґендзі та Аої

Весняне сонце, яке навіть «крізь зарості густі проникає»{208}, завітало нарешті й до Удзі, але Нака-но кімі все ще жила ніби уві сні, не розуміючи, як це вона протрималася стільки днів і місяців. Колись обидві сестри в однаковому настрої прокидалися і лягали, разом спостерігали, як змінювалися пори року, милувалися квітами і співом птахів, а коли одна з них починала складати пісню, то друга її закінчувала. Разом вони знаходили розраду у тому, що звіряли навзаєм своє горе і смуток. А тепер Нака-но кімі залишилася сама, не маючи нікого поруч, хто захоплювався б тим, чим вона, хто проливав би разом з нею сльози від розчулення. В її душі запанував такий безпросвітний морок, що вона навіть не відрізняла дня від ночі. Здавалося, що вона горювала тепер сильніше, ніж після смерті батька. Туга за сестрою була така нестерпна, що їй хотілося вмерти, але, на жаль, вона не могла цього зробити, бо кожній людині на цьому світі судилося прожити свій час.

Одного дня служниці отримали листа від поважного монаха Адзарі. «Як почувається в новому році ваша господиня? Тепер я турбуюся лише про її здоров’я й невтомно молюся за її щасливе майбутнє», — написав він, приславши разом з листом молоді пагони папороті й хвощів у гарненькому кошичку. «Це перші паростки, які послушники нашого храму приготували для Будди», — зазначалося в листі. Писав Адзарі досить незграбно, проте доповнив листа піснею, написаною окремо:

«Першу папороть

Я щовесни збирав,

Щоб вам подарувати,

Тож хіба можу в новому році

Забути свою давню звичку?

Прошу вас, прочитайте це своїй господині».

Нака-но кімі, уявивши собі, скільки зусиль старий монах доклав до створення цієї простої пісні, написаної незграбним почерком, була зворушена більше, ніж листом легковажного принца, що прагнув вишуканими словами заповнити порожнечу своїх почуттів. Розчулена піснею, вона доручила написати служницям:

«Кому весни цієї

Я показати зможу

Пагони папороті,

Що зібрані у горах

На пам’ять про покійного?»

Гонець отримав щедру нагороду.

Тепер, коли Нака-но кімі, в повного розквіту своєї юності, трохи схудла від пережитого останнім часом горя, а її обличчя набрало ще благородніших рис, вона стала навдивовижу схожою на старшу сестру. Раніше, коли вони були поряд, в очі служницям впадала відмінність між ними, а от тепер, на мить забувши про покійну Ооїґімі, вони побачили старшу сестру в Нака-но кімі.

Багато хто з почту Каору, приятелюючи із служницями Нака-но кімі, досить часто бував в Удзі й спілкувався з ними. А тому Нака-но кімі знала, що Каору безперервно тужить і що навіть новий рік не приніс йому полегшення. Тільки тепер вона зрозуміла, що не випадкова примха пов’язувала його з Ооїґімі, а глибоке почуття.

Оскільки принцові Ніоу щораз складніше було їздити в Удзі, то він вирішив перевезти Нака-но кімі до столиці.

Коли минули метушливі дні, пов’язані з Палацовим бенкетом, Каору, відчувши, що не має кому звірити свою душу, подався до принца Ніоу. Був тихий вечір, і принц, поринувши у задуму, сидів біля галереї. Перебираючи струни кото «со», він насолоджувався пахощами улюбленої сливи, і саме тоді Каору підніс йому зірвану внизу гілку. Ніщо б не здалося принцові доречнішим у той час, ніж бутони запашного сливового цвіту.

«Хіба той,

Хто гілку цю зірвав,

На її цвіт не схожий,

Що не виблискує, але в бутонах

Пахощі ховає?» —

сказав принц.

«Навіщо дорікати

Тому, хто цю гілку

Невинно споглядає?

Треба було її давно

Зірвати самому...

Справді прикро...» — відповів Каору.

Вони обоє міцно дружили й полюбляли кепкувати один з одного.

Потім розмова зайшла про важливіші справи, і, звісно, принц запитав, що відбувалося у гірської оселі в Удзі. У свою чергу, Каору розповів принцові про те, яким тяжким ударом стала для нього смерть Ооїґімі, й зізнався, що досі не може змиритися з цією втратою. Він, як це буває, водночас плакав і сміявся, згадуючи різні, пов’язані з нею випадки, то зворушливі, то кумедні, а принц, який мав чутливе серце і завжди був готовий відгукнутися на чуже горе, уважно слухав, рукавом витираючи сльози.

А тим часом небо, ніби співчуваючи їм, вкрилося туманом. Надвечір подув сильний вітер, стало холодно, як узимку, світильники раз у раз гаснули, і хоча «весняна ніч сховала у пітьму слив білоцвіт»{209}, друзі ніяк не могли наговоритися.

Що ж стосується виняткових стосунків Каору з Ооїґімі, то принц, схильний наділяти інших людей власними слабостями, у них сумнівався, як видно, підозрюючи Каору в нещирості. Разом з тим товариш постарався утішити Каору