Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

«Дуже радий про це чути! Ви й не уявляєте, як я каявся у тому, що несамохіть винен у її нещастях. Вона для мене — єдина пам’ять про дорогу людину, яка вічно житиме у моєму серці, і я вважаю, що маю допомагати їй у всьому. Тільки переживаю, щоб ви мене правильно зрозуміли...» — сказав Каору.

Він розповів принцові, що Ооїґімі просила його взяти під свою опіку молодшу сестру, але промовчав про ту ніч, коли вона втекла з кімнати, залишивши сестру з ним наодинці. У глибині душі він був переконаний, що сам має дбати про Нака-но кімі на пам’ять про покійну, і гірко каявся, що не одружився з нею та не забрав до столиці. Однак тепер, зрозумівши, що йому вже не вдасться повернути минуле, не завдавши нікому шкоди й не виставивши себе на посміховисько, змирився. Тож Каору взявся готувати переїзд Нака-но кімі до столиці, вважаючи, що ніхто, краще за нього, не зуміє цього зробити.

У той час, коли у гірській оселі до почту Нака-но кімі наймали нових миловидних жінок і дівчаток, її колишні служниці із задоволеним виглядом метушилися, готуючись до від’їзду, і тільки сама Нака-но кімі болісно зітхала, усвідомивши, що віднині її рідний дім приречений на запустіння. Та хіба вона могла залишатися назавжди у цій гірській глушині? Адже принц мав рацію, кажучи, що, відмовляючись їхати звідси, вона ставить під загрозу їхнє дорогоцінне подружнє життя. Геть розгублена, вона роздумувала, що ж їй робити?

Переїзд був призначений на початок другого місяця і, що менше днів залишалося до того часу, то все більше, поглядаючи на розповнілі бруньки на деревах, Нака-но кімі жалкувала, що не побачить їхнього цвіту. Їй здавалося, що відмова від гір, оповитих туманом, і подорож туди, де її чекає не рідне гніздо, а тимчасовий притулок, викличе у людей глузування і зневагу. Думки, одна від одної прикріші, вдень і вночі не давали їй спокою.

А тим часом, коли скінчилася тримісячна жалоба, священне обмивання здалося Нака-но кімі недостатнім, бо на її думку, її сестра заслуговувала на більше. Адже Нака-но кімі не знала матері й не тужила за нею. Тож вона думала й казала, що хотіла б ушанувати пам’ять сестри так, як вшанувала б пам’ять матері, але, на превеликий жаль, не мала для цього законних підстав. Каору прислав їй карету, передовий ескорт і вчених-астрологів.

«Як відомо, все минає:

Ще вчора ви були

В жалобному вбранні,

Та вже пора настала

Розкриватись пелюсткам...» —

написав він, приславши прекрасні різноманітні подарунки відповідно до рангу всім, хто супроводжував Нака-но кімі до столиці.

«Який він добрий! Ніколи не забуває потурбуватися про людей. Навіть рідний брат не був би дбайливішим», — хвалили Каору служниці. Особливо розчулилися літні жінки, які звикли обходитися скромним. А от молоді нарікали: «Невже ми ніколи більше не побачимо його? Як жаль, що тепер він стане нам чужим. А як сумуватиме за ним Нака-но кімі!»

Сам Каору прибув в Удзі рано-вранці напередодні від’їзду Нака-но кімі. Його, як завжди, помістили у гостьових покоях. «Якби жила Ооїґімі, то її серце, напевне, вже розм’якло б і тепер я забирав би до столиці старшу сестру, а не принц — молодшу, — думав Каору, згадуючи її та її слова, й, охоплений запізнілим каяттям, у всьому звинувачував себе. — Адже, попри все, вона ніколи по-справжньому не відштовхувала мене і не зневажала, а я сам чомусь віддалився від неї...» Згадавши про отвір, через який він колись підглядав за сестрами, він підійшов до перегородки, але, на жаль, завіси з того боку були опущені.

За перегородкою, згадуючи про Ооїґімі, тихо плакали служниці, а Нака-но кімі, обливаючись сльозами, лежала байдужа до всього на світі, зовсім не переймаючись завтрашнім від’їздом до столиці.

«Хоча за останніх кілька місяців нічого особливого не сталося, але я хотів би розповісти вам принаймні невелику частку того, що накопичилося за цей час у моїй душі й не дає мені спокою. Прошу вас, не цурайтеся мене, наче чужого!» — передав Каору через служницю.

«Та ні, я зовсім не цураюся вас, але мені зараз дуже важко. Я почуваюся розгубленою і боюся образити ваc своїми недоладними словами», — відповіла Нака-но кімі. Однак, послухавшись умовлянь служниць, які пожаліли гостя, вона погодилася зустрітися з ним біля входу у свої покої. Каору завжди вражав красою, а останнім часом, змужнівши, став ще привабливішим. Здавалося, що у світі немає людини, рівної йому. Уявивши собі поруч з ним свою покійну сестру, Нака-но кімі сумно зітхнула.

«Я готовий вічно згадувати про вашу сестру, але сьогодні, перед вашим від’їздом, це не зовсім доречно... — сказав Каору, переводячи розмову на інше. — Невдовзі і я переселюся ближче до того місця, куди ви переїжджаєте. Так що звертайтеся до мене, як кажуть, опівночі і на світанку, бо я завжди готовий допомагати вам у всьому, поки житиму. Що ви про це думаєте? Зрештою, чужа душа — темний ліс і, може, мої слова вам неприємно чути...»

«Мені й так важко залишати рідну оселю, а тепер ви ще й кажете, що скоро житимете поблизу... Усе це мене вкрай бентежить, що навіть не знаходжу слів для відповіді», — сказала Нака-но кімі тихим, уривчастим голосом.

Своїм зворушливо-безпорадним виглядом вона здалася Каору справжньою подобою Ооїґімі, і він пожалкував, що віддав молодшу сестру іншому. Але, на жаль, тепер пізно було про це й думати... Тож, не нагадуючи їй про ту давню ніч, в розмові з Нака-но кімі він поводився так, ніби геть-чисто про це забув.

Червона слива поблизу будинку настільки привертала до себе увагу своїм яскравим цвітом і чудовим ароматом, що навіть солов’ї не могли її оминути, а все пурхали між гілками, ні на мить не замовкаючи. Ба більше, згадка про те, що «і не така весна тепер приходить, як бувало»{210}, навіювала сумний настрій на співрозмовників. Коли ж раптовий порив вітру перемішав аромат квітів сливи із пахощами, що линули від одягу Каору, то навіть мандариновий цвіт не міг би яскравіше нагадати про минуле{211}. «Сестра дуже любила цю сливу. Коли їй ставало сумно, вона знаходила у ній відраду для душі» — подумала Нака-но кімі і, не стримавши хвилювання, сказала:

«Більше ніхто

Не буде милуватися

Сливою у цій гірській оселі.

Лиш її цвіту аромат

Нагадає про минуле».

Її слабкий, майже нечутний голосок, здавалося, от-от мав обірватися.

«Хоч слива,

Якої мій рукав торкався

Пахне, як колись,

Але, на жаль, не в мій сад

Її з корінням пересадять», —

тихо відповів Каору, витираючи сльози.

«Маю надію, що ми і в майбутньому зможемо так само зустрічатися і багато про що розмовляти», — сказав він на прощання і, покликавши до себе служниць, віддав їм останні вказівки щодо