Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Повість про Ґендзі», створена на рубежі X—XI століття Мурасакі Сікібу, придворною дамою імператриці Сьосі, вважається одним з найвизначніших творів японської літератури. І не тільки японської — по суті, це перший психологічний роман у світі. Розповідаючи історію життя головного героя — Блискучого Ґендзі, сина імператора Кіріцубо, та його нащадків, авторка ділиться з читачами своїми спостереженнями і роздумами. Докладні описи повсякденного життя, любовних та інших людських відносин, пройнятих «сумним чаром речей» (моно-но аваре), створюють враження зустрічі з живими людьми, близького знайомства з їхніми почуттями, думками, радощами і печалями, за якими постає епоха Хейан, її культура, побут аристократії, вірування та звичаї.
До цього видання увійшла третя частина «Повісті про Ґендзі» (розділи 39-54), в якій ідеться про останні роки життя Ґендзі, головного персонажа двох попередніх частин роману, що вийшли друком у видавництві «Фоліо», сповнені щемливих згадок про минуле, та про складні й драматичні любовні стосунки, сплетені в майже детективний сюжет із загадковим фіналом, його нащадків — Ніоу та Каору — з Ооїґімі, Нака-но кімі та Укіфуне, вродливими дочками Восьмого принца-відлюдника, який жив з ними в горах Удзі, за межами столиці.
ISBN 978-966-03-5103-5 (Б-ка світ. літ-ри)
ISBN 978-966-03-8062-2
ISBN 978-966-03-9922-8 (Кн. 3)
© І. П. Дзюб, переклад українською, 2022
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2022
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001
Мурасакі Сікібу
Повість про Ґендзі. Книга 3
Вечірній туман
Головні персонажі:
Ґендзі, 50 років
Юґірі, Удайсьо, 29 років, — син Ґендзі й Аої
Оціба, принцеса з Першої лінії, Друга принцеса, дочка імператора Судзаку, вдова Касіваґі
Кумої-но карі, 31 рік, дочка міністра у відставці (То-но цюдзьо), дружина Юґірі
Імператор-монах, імператор Судзаку, старший брат Ґендзі, батько Другої і Третьої принцес
Ханацірусато, пані Східних покоїв, колишня кохана Ґендзі
Мурасакі, пані Весняних покоїв, дружина Ґендзі
Ньоґо Кокіден, дочка міністра у відставці (То-но цюдзьо), наложниця імператора Рейдзея
Куродо-но сьосьо, син міністра у відставці (То-но цюдзьо), молодший брат Касіваґі
То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, кохана Юґірі
Юґірі, який завжди славився своєю доброчесністю і порядністю, останнім часом приділяв особливу увагу принцесі з Першої лінії{1}. Часто буваючи у неї, він, про людське око, робив це, наче в пам’ять про друга. Однак у глибині душі він не збирався на цьому зупинятися, і з кожним днем та місяцем його почуття до неї зростало, аж поки нарешті не стало нездоланною пристрастю. Мати принцеси дуже раділа його чуйному ставленню до дочки, бо його постійні відвідини розвіювали смуток і заспокоювали душу. Від самого початку Юґірі утримувався від зізнань у своїх ніжних почуттях, бо соромився несподівано про це заговорити і сподівався, що з плином часу, переконавшись в його вірності, вона йому повністю довірятиме. Тож поки що Юґірі використовував будь-яку нагоду, щоб якомога більше дізнатися про її зовнішність та ставлення до нього. Адже він ще ніколи раніше безпосередньо з нею не спілкувався.
А тим часом, поки Юґірі роздумував, коли і як відкрити принцесі свою душу та побачити її реакцію, її мати несподівано — мабуть, не без втручання злих духів — занедужала й переїхала кудись в Оно{2}, де мала свій будинок. Вона сподівалася, що поважний монах Ріссі, який здавна допомагав їй виганяти злих духів, але дав обітницю не спускатися вниз із гірського монастиря, все-таки зможе відвідати її, оскільки її оселя містилася біля підніжжя гори. Юґірі подбав про карету і прислав передовий ескорт для переїзду матері принцеси в Оно, тоді як рідні брати покійного Касіваґі, заклопотані своїми власними справами, не мали часу й подумати про неї. Молодший брат Кобай спочатку зацікавився принцесою і навіть натякав на свої почуття, але, несподівано отримавши відкоша, розчарувався і перестав бувати на Першій лінії. І тільки Юґірі поводився набагато розумніше і, завбачливо не виявляючи своїх намірів, непомітно зближувався з нею. Почувши про те, що мати принцеси готується до заклинального обряду, він щедро винагородив монахів та подарував їм святковий білий одяг. А сама хвора навіть не мала сили, щоб листовно подякувати йому за це. «Пан Удайсьо{3} така високоповажна людина, що образиться, якщо йому напише хтось із нас», — занепокоїлися її служниці. Тож довелося писати відповідь самій принцесі. Хоча лист, написаний надзвичайно гарним почерком, складався лише з кількох рядків, але так вражав сердечним теплом, що Юґірі не міг відірвати від нього очей. А вже після того він заповзявся писати до неї часто, сподіваючись на зустріч. Однак, побоюючись, що головна дружина{4} в його стосунках з принцесою побачить щось недобре, Юґірі, попри своє бажання, не наважувався їхати в Оно.
Та от у середині восьмого місяця, коли природні краєвиди вабили осінньою красою, Юґірі відчув, що більше не може відкладати таку поїздку. «Я чув, що поважний монах Ріссі несподівано спустився з гір, а тому хотів би з ним порадитися і водночас відвідати хвору матір Другої принцеси», — ніби між іншим повідомив він дружині й вирушив до Оно у супроводі п’яти чи шести найвідданіших охоронців, одягнених у каріґіну — скромне мисливське вбрання. Хоча дорога до Оно не пролягала глибоко у горах, але й серед невисоких пагорбів Мацуґасакі чарівність осені відчувалася набагато яскравіше, ніж у дбайливо доглянутих столичних садах.
Хоча садиба матері принцеси, охайно обгороджена простим тином, призначалася для тимчасового проживання, але, збудована з добрим смаком, могла служити вельми пристойною оселею для жінок. У східній частині будинку, яка, очевидно, вважалася головною, у відгородженому приміщенні стояв глиняний жертовник. Сама хвора займала північні передні покої, а принцеса — західні. Хоча мати спробувала залишити дочку в столиці, посилаючись на небезпечність злих духів, але та не захотіла розлучатися і вони поїхали разом. Однак, оберігаючи дочку, вона помістила її окремо й заборонила заходити до себе. Оскільки у будинку навіть не знайшлося гідного місця для гостя, служниці посадили Юґірі біля завіси, яка відділяла покої принцеси, і передали звістку про його прибуття.
«Мені дуже незручно, що вам довелося їхати в таку далечінь, щоб відвідати нас, — відповіла мати принцеси. — Я відчуваю, що маю затриматися у цьому світі принаймні для того, щоб якось віддячити вам за турботу про нас».
«Я мав намір особисто вас супроводжувати, — повідомив Юґірі, — але, на жаль, мусив виконувати деякі батькові доручення. І згодом, обтяжений різними справами, я непростимо нехтував вами, хоча й страждав від думки, що ви дорікатимете мені за байдужість».
Принцеса перебувала за завісами у внутрішніх покоях, не видаючи себе жодним рухом, але у такій невеличкій оселі, чуючи шелест її одягу, Юґірі, звичайно, зі щемом відчував, що вона десь поруч. А поки його листа відносили до матері принцеси, він, не приховуючи душевного неспокою, розмовляв з такими служницями, як Сьосьо.
«Чимало вже років минуло відтоді, як я почав відвідувати вас, щоб допомагати, і мені прикро, що зі мною поводяться, немов з чужим. Мене садять ось так перед завісами і не дозволяють спілкуватися з вашою господинею без посередників. А я до цього не звик. Мені неприємна вже сама лише думка, що, може, вона насміхається з моєї старомодної поведінки. Якби я навчився зваблювати жінок замолоду, коли ні вік, ні низьке становище цьому не перешкоджало, то, напевне, тепер не почувався б таким сором’язливим новачком у любовних справах. А так, хоч я і прожив стільки років, проте залишився, як ніхто у світі, по-дурному занадто серйозним».
Тепер і справді не годилося так зневажливо обходитися з Юґірі, а тому служниці, підштовхуючи одна одну ліктями, напучували принцесу: «Нічого доброго не вийде з того, якщо ми перекажемо двозначну відповідь і ви здаватиметеся вкрай безсердечною».
«Я розумію, що мала б подякувати вам замість хворої матері, але останніми днями я так співпереживала з нею у тяжких стражданнях, що сама ледь жива і навіть не маю сили, щоб відповісти...» — передала принцеса.
«То це така відповідь принцеси? — здивувався Юґірі й, випроставшись, додав: — Чому, на вашу думку, хвороба матері принцеси непокоїть мене, як могла б моя власна? Може, це звучить зухвало, але я вважаю, що одужанню матері сприяв би кращий настрій самої принцеси. Прикро, що мою турботу відносять винятково до матері, а не помічають, як багато означає для мене сама принцеса».
«Ой, і справді...» — погодилися служниці.
Коли сонце спустилося нижче до обрію, в небі поплив легкий туман і гори на заході кинули на землю густу тінь, то, немов передчуваючи наближення ночі, задзвеніли цикади, а біля огорожі у надвечірніх променях, гойдаючись під вітром, усе ще яскравіли гвоздики. У саду
