Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Що ж стосується принца, то він ще частіше за Каору, згадував Нака-но кімі та переживав за неї. «Якщо якась особа вам подобається, — повчала його Імператриця, — то привезіть її до столиці і спокійно віддайте її до мене на службу, щоб не викликати зайвих балачок про вашу легковажність».
Одного тихого дощового дня принц Ніоу зайшов до Першої принцеси, своєї старшої сестри. У покоях було небагато служниць, а сама принцеса розглядала сувої з картинками. Розмовляли вони через завісу. Принцесу, надзвичайно благородну і водночас лагідну та сердечну, принц завжди вважав незрівнянною. «Хто може її перевершити? — думав він. — Хіба що дочка імператора Рейдзея? Вона улюблениця батька і, кажуть, дуже гарна собою. Шкода тільки, що я досі не мав нагоди переконатися у цьому на власні очі. Щоправда, дівчина з гірської оселі навряд чи поступиться їм обом благородством і чарівністю». Згадка про Нака-но кімі засмутила його, і, щоб розвіяти сум, він узявся розглядати розкладені перед принцесою сувої з картинками. Це були так звані «картини з життя жіночих покоїв», виконані з великим смаком. Художник відобразив на папері все, що привернуло його увагу, — закоханих юнаків, мальовничі гірські садиби. Багато картин пробудило в серці принца такі сильні особисті спогади, що йому захотілося деякі з них випросити у сестри й показати дівчатам в Удзі.
На одному з сувоїв була ілюстрація до «Повісті з Ісе»{198}. Увагу принца привернула сцена, на якій брат навчав молодшу сестру грати на кото, і до якої був підпис: «Як жаль, що ось така трава...»{199} — і він, чомусь підсунувшись ближче до завіси між ним і принцесою, тихенько сказав: «Як бачите, у стародавні часи сестри не сторонилися своїх братів. А чого ж ви ставитеся до мене як до чужого?..»
Помітивши, що принцеса не зовсім розуміє, про яку саме картину йдеться, принц, згорнувши сувій, підсунув його під завісу. Вона схилилася над ним, і волосся хвилею впало на підлогу. Хоча принц побачив тільки її профіль, але, вражений її красою, подумки пожалкував, що кровно з нею пов’язаний, і, не стримавшись, промовив:
«Хоч і не думаю про те,
Щоби лягти на молоду траву,
Та мимоволі подумки
Страждаю від нездійсненності
Такої мрії».
Поруч з принцесою не було нікого, бо, соромлячись принца Ніоу, служниці заховалися за ширмами. «Оце так сказав!» — обурилася принцеса, але промовчала. Щоправда, її мовчання нітрохи не образило принца, бо, згадавши відповідь героїні повісті: «Навіщо такі дивні слова, як молода трава, вживати...»{200} — він мимоволі подумав, що сестра мала б бути скромнішою. Оскільки принца Ніоу і Першу принцесу виховувала пані Мурасакі, то серед дітей Імператриці вони були в найближчих стосунках між собою. Вихованню Першої принцеси завжди приділялася особлива увага, і тільки дочки із шляхетних столичних родин допускалися на службу в її покої. Принц, який мав на рідкість палку вдачу, загравав з кожною новенькою, але не забував і про Нака-но кімі. Однак минали дні за днями, а йому все не вдавалося вибратися в Удзі.
А тим часом, поки сестри, зітхаючи, чекали принца, здавалось, цілу вічність відтоді, як він відвідав їх востаннє, одного разу в Удзі приїхав Каору. Почувши, що Ооїґімі нездужає, він вирішив її провідати. Хоча хвороба не була важкою, вона скористалася нею як приводом для того, щоб відмовитися від побачення з ним.
«Але ж я примчав здалека переляканий страшною звісткою, — сказав Каору. — Прошу вас, проведіть мене до хворої».
Почувши, що він стривожено наполягає, служниці впустили його до завіси, за якою перебувала Ооїґімі. Хоча вона була незадоволена тим, що Каору опинився так близько, проте підвела голову на узголів’ї та ввічливо відповідала. Каору пояснив, чому принц хоч-не-хоч проїхав того разу мимо, навіть не зазирнувши до них. «Наберіться терпіння. І зопалу не гнівайтеся на нього», — повчав він.
«А сестра ні на що і не скаржиться. Але мені прикро, бо, на жаль, сталося те, від чого застерігав покійний батько», — відповіла Ооїґімі крізь сльози.
Мимоволі почуваючись винуватим, Каору сказав: «На жаль, подружні стосунки не завжди складаються так, як хотілося б. І вас обох, без достатнього життєвого досвіду, напевне, вельми ображає поведінка принца. Але, прошу вас, спробуйте зрозуміти і його становище. Адже у вас немає підстав для занепокоєння». Часом його й самого дивувало, що він так опікується чужою долею.
Ночами хворій ставало гірше, і служниці попросили гостя перейти у виділені йому раніше знайомі покої, тим паче що й Нака-но кімі бентежила близькість сторонньої людини.
«Хоча я примчав сюди стривожений хворобою Ооїґімі, ви, ніби на зло, вимагаєте, щоб я забрався геть. Але хто ж, крім мене, догляне її в такий час?» — обурився Каору і, порадившись з Бен, велів негайно справити відповідну службу за швидке одужання. Ооїґімі подумки заперечувала, бо не хотіла довше залишатися в цьому осоружному світі. Однак, розуміючи, що відмовлятися від допомоги неввічливо, змирилася з тим, як старається Каору продовжити їй життя.
«Вам трохи краще? — запитав Каору наступного дня. — Може, поговоримо принаймні так, як учора ввечері?»
«О ні, сьогодні мені ще гірше, бо я хворію вже багато днів... Але підходьте», — відповіла Ооїґімі.
Здивований її незвично приязним до себе ставленням, яке водночас викликало тривогу за її майбутній стан, Каору підійшов до завіси і став розповідати їй про се про те.
«Мені так важко, що й відповісти не здужаю. Може, трохи пізніше...» — сказала вона таким слабким голосом, що Каору з великого жалю до неї глибоко зітхнув. Та оскільки нехтувати службовими обов’язками він не міг, то з моторошним передчуттям у душі зібрався у зворотну дорогу.
«У такій гірській оселі їй не можна довше залишатися. Добре було б під цим приводом перевезти її для лікування в краще місце», — сказав він старій Бен і, передавши монахові Адзарі прохання ревно молитися за здоров’я Ооїґімі, поїхав.
А треба сказати, що один із супутників Каору, заприязнившись із молодою служницею сестер, у розмові з нею якось сказав: «Здається, принцові Ніоу заборонили виїжджати будь-куди за межі Імператорського палацу. Кажуть, начебто його збираються одружити з дочкою Лівого міністра. Її рідня вже давно мріє про принца і готується побачити його своїм зятем ще до кінця року. Щоправда, принцові цей шлюб не до душі. Він тим часом розважається з багатьма придворними жінками, навіть не звертаючи уваги на застереження Імператора та Імператриці. А от наш пан{201} зовсім інший. Він настільки серйозний, що навіть викликає подив. У столиці тільки про те й говорять, що він, мабуть, у когось тут закохався, що так часто сюди приїжджає».
Служниця,
