Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Якщо вчора перелякана і збентежена несподіванкою Нака-но кімі здалася принцу неймовірно привабливою, то сьогодні її, звична для жінок впевненість остаточно полонила його, а думка про те, як нелегко буде долати відстань між ними, доводила його до розпачу. Він знову і знову клявся їй у відданості, але вона все не йняла віри його палким обіцянкам. Навіть дочки, виховані в благородних родинах, мають нагоду спілкуватися із сторонніми людьми і не бояться часто бачити поруч з батьками і братами чужих чоловіків. А от Нака-но кімі була позбавлена такої можливості. Живучи змалку далеко від людей, вона звикла до самотності, а тому не дивно, що несподівана вчорашня подія приголомшила її. Розгубившись, наче якась простачка, вона не могла відповісти на легкі запитання, хоча насправді була розумнішою і здібнішою за старшу сестру.

«Завтра третя ніч, коли треба подбати про моці», — підказали служниці. Здогадавшись, що йдеться про особливий обряд, яким завершувалося одруження, Ооїґімі наказала, щоб моці приготували в її присутності. Хоч вона погано уявляла собі, як це робиться, але роздавала вказівки служницям, немов справжня господиня, при цьому ніяковіючи і заливаючись рум’янцем, який їй дуже личив. Будучи старшою, Ооїґімі завжди поводилася спокійно і гідно, а до молодшої сестри ставилася з любов’ю.

Тим часом від Каору принесли такого листа: «Я збирався відвідати Вас учора ввечері, але мене зупинило те, що, як це не прикро, всі мої дотеперішні зусилля виявилися марними. Думаю, що міг би сьогодні Вам прислужитися, але, на жаль, я досі не можу оговтатися після тієї першої ночі». Разом з лис­том, написаним на папері «міціноку», гонець привіз скриньку з різноманітними тканинами, які стара Бен мала передати на пошиття вбрання для служниць. Оскільки в материному домі тканин виявилося небагато, то Каору на дно скриньки поклав гладкий і візерунчастий шовк, а зверху — два прекрасно зшитих вбрання, очевидно призначених для сестер. До рукава хітое — нижнього одягу — було прикріплено аркуш паперу з трохи старомодною застережливою піснею:

«Хоча цієї ночі,

Як ви кажете,

Ми разом не лежали,

Пересудів людських

Вам не оминути».

Ооїґімі зніяковіла, згадавши, що, на жаль, Каору справді бачив їх обох зблизька, а тому не знала, що й відповісти. І поки вона думала, гонець майже з усіма своїми супутниками кудись зник. Вдалося затримати тільки одного слугу, щоб передати відповідь:

«Навіть якщо наші серця

Билися суголосно,

Прошу вас, не кажіть,

Що наші рукави

Сплелися воєдино».

Через особливу схвильованість Ооїґімі написала досить звичайну пісню, але Каору, який з нетерпінням чекав відповіді, був нею вельми зворушений.

Того вечора принц Ніоу, перебуваючи в Імператорському палаці, наче сам не свій, все зітхав через те, що не може звідти піти. Помітивши це, Імператриця{188} сказала: «Дуже погано, що, живучи одинаком у будинку на Другій лінії, ви поступово набуваєте серед людей слави вітрогона. Перестаньте потурати своїм примхам. Імператор також занепокоївся вашою поведінкою...» Крім того, вона дорікнула йому і за те, що він дуже рідко буває у палаці. Ображений її наріканнями, принц пройшов у свої покої і написав листа в Удзі. Пославши його, він довго сидів у задумі. Саме тоді до нього прийшов Каору. Принц, як ніколи раніше, зрадів, побачивши його, вірного прихильника сестер в Удзі.

«Що мені робити? Вже зовсім темно... У мене серце не на місці...» — поскаржився він. «Хотілося б все ж перевірити, наскільки тверді його наміри!» — подумав Каору, а вголос сказав: «Ви давно не з’являлися у палаці, тож Імператриця ще більше розгнівається, якщо і сьогодні ви поспішно поїдете. Коли я почув про це краєм вуха від жінок біля кухні, то захвилювався, подумавши, що Імператриця незаслужено осудить мене за потаємну службу вам».

«Мені неприємно навіть чути про це, — відповів принц. — Бо я впевнений, що хтось просто обмовив мене. Але скажіть, за що мене так осуджують? Невже я справді чимось завинив? О, якби моє високе становище не зв’язувало мені руки й ноги!»

Він справді був пригніченим, і Каору співчував йому. «Здається, що в будь-якому випадку вам не вдасться уникнути неприємностей, — зауважив він. — І цього разу я готовий пожертвувати своїм добрим іменем, щоб заступитися за вас... Так що, поїдете по горі Кохата{189} верхи на коні? Боюся тільки, що за це люди вас осудять ще більше{190}».

А тим часом ставало все темніше, і принц, знемагаючи від туги, сів на коня й поїхав. «На жаль, я не можу супроводжувати вас. Краще простежу за тим, що відбуватиметься потім», — сказав Каору на прощання і пройшов у покої Імператриці.

«Принц, здається, поїхав, — сказала вона. — Я не можу дати собі з ним ради. Як на це подивляться люди? А коли про це дізнається Імператор, то дорікатиме мені за те, що я розпустила сина. Усе це так неприємно слухати!»

Імператриця Акасі, мати численних дорослих дітей, мала юний і прекрасний вигляд. «Мабуть, і Перша принцеса схожа на неї, — подумав Каору. — Як хотілося б хоч раз почути її голос! Напевне, саме в таких обставинах, коли дівчина перебуває близько, але недоступна, молоді гульвіси втрачають голови від потаємних бажань. І хоч я не схожий на інших, але теж би не встояв перед спокусою, якби вона мене поманила». Навіть служниці в покоях Імперат­риці, наче підібрані за вродою і вдачею, могли привабити своїм благородством будь-якого чоловіка. Однак Каору, не бажаючи бентежити серце негідними помислами, тримався з ними дуже суворо. Незважаючи на це, дехто з них все ж намагався привернути до себе його увагу. Знаючи, що Імператриця дотримується суворих правил і не потерпить найменшої розбещеності, вони зберігали зовнішню благопристойність, але чи можна було очікувати від усіх однакової стриманості? Дехто не міг приглушити своїх таємних почуттів, і вони проривалися назовні. Все це забавляло і зворушувало Каору, але, видно, було лише проявом загальної непостійності цього світу.

Тим часом у гірській оселі готувалися до приїзду принца, але він усе не з’являвся, незважаючи на прислані красномовні привітання Каору з нагоди третьої ночі. Коли вже зовсім стемніло, від самого принца принесли коротеньке повідомлення, яке вельми засмутило Ооїґімі. Але незадовго до півночі, коли лютував шалений вітер, нарешті приїхав принц у всій своїй красі, напахчений тонкими ароматами, й Ооїґімі забула про недавні побоювання.

Нака-но кімі сьогодні вже не сторонилася принца, бо, видно, повірила в його палкі почуття. У повному розквіті юної краси, вона, у святковому одязі просто зачарувала його. Останнім часом він бачив чимало вродливих жінок, але Нака-но кімі не тільки не поступалася їм красою, а зблизька так його вабила, що він не міг відірвати від неї очей. А ще старі служниці, викривлюючи у посмішках беззубі роти, примовляли: «Гарнішої за Нака-но кімі немає нікого! Було б прикро, якби вона вийшла за якого-небудь простолюдина... І як же добре, що їй так пощастило». Водночас вони тихо шепотіли, засуджуючи Ооїґімі за непокірну вдачу і неприступність.

Дивлячись, як ці старі служниці, — мабуть,