Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

забувши, що для них пора розквіту давно минула, — з нагоди такої радісної події одяглися у недоречно яскраве, різнокольорове вбрання, а тому справляли неприємне враження, Ооїґімі мимоволі подумала: «Моя молодість також позаду. Хіба у дзеркалі не видно, як з кожним днем я все більше худну і блідну? Цікаво, чи хоч одна з них вважає себе некрасивою? Вони прикривають волоссям чоло, не підозрюючи, який жалюгідний вигляд через це мають ззаду, до того ж зловживають рум’янами... Та хіба варто дурити себе, що я не така ж потворна, як вони? Що ніс та очі в мене цілком нормальні?»

Пригнічена такими думками, вона лежала, дивлячись у сад. «Ні, я не смію виходити заміж за достойного чоловіка... Бо мине щонайбільше рік, другий, і я остаточно зів’яну. З таким здоров’ям я довго не проживу...» Вона відкотила рукава і, дивлячись на свої тонкі слабкі руки, довго лежала, думаючи про Каору.

Згадуючи, як нелегко було виїхати зі столиці, принц боявся самої думки про труднощі подальших відвідин Удзі. Він розповів Нака-но кімі про розмову з Імператрицею. «Інколи, незважаючи на мою любов до вас, — зізнавався він, — я не зможу приїхати сюди, як хотів би, але ви цим не переймайтеся. Бо якби я розлюбив вас, то не приїхав би сьогодні. Адже це було непросто. Але думка, що ви засумніваєтеся у моїй відданості, була такою нестерпною, що я стрімголов кинувся сюди. Боюся, однак, що надалі багато чого перешкоджатиме таким моїм таємним поїздкам... А тому я хотів би, як трапиться нагода, перевезти нас ближче до столиці». Хоча його слова звучали щиро, але Нака-но кімі, запідозривши, що згадка про неминучу розлуку видає його сердечну непостійність, добре відому з чуток про нього, зажурилася ненадійністю свого становища.

Коли небо посвітлішало, принц відчинив бічні двері й разом з Нака-но кімі підійшов до виходу на галерею. Перед ними стелився густий туман, який надавав цій дикій місцевості особливу чарівність. По річці, як звичайно, снували вгору і вниз ледве помітні в тумані човни, навантажені хмизом, а за ними здіймалися білі гребені хвиль. «Як усе це не схоже на те, до чого я звик», — подумав зворушений принц. Невдовзі перші промені торкнулися краю навколишніх гір. Милуючись прекрасним обличчям Нака-но кімі, принц подумав: «Хіба вирощена у набагато сприятливіших умовах моя старша сестра гарніша за неї? Звичайно, як сестрою я завжди нею пишався... Красою ж Нака-но кімі я ще не встиг насолодитися...» Десь поряд гучно плюскотіла по камінню річка, вдалині виднів зовсім старий міст Удзі. Коли туман розтанув, берег став здаватися ще похмурішим і відлюднішим. «Невже ви прожили в такій глушині стільки років?» — запитав принц зі сльозами на очах.

Нака-но кімі зніяковіло опустила очі. Принц був такий прекрасний, присягався їй у незмінній вірності навіть у прийдешніх народженнях, про що вона і мріяти не сміла, до того ж почуваючись з ним вільніше, ніж з Каору, до якого за довгі роки, здавалося б, мала звикнути. «Серце Каору належить сестрі, — думала вона, — а його прагнення настільки високі, що перед ним я мимоволі ніяковію. А от принц раніше уявлявся мені настільки недоступним, що я навіть соромилася відповідати на його найкоротші листи! Тепер же я заздалегідь тужу, думаючи про ті довгі дні, які мені доведеться провести без нього».

Оскільки супутники принца багатозначним кахикання натякали, що пора повертатися, то він, поспішно збираючись у дорогу, знову і знову запевнював Нака-но кімі в тому, що не зрадить її і не з власної вини не зможе часто бувати в Удзі.

«Хоча подружжя нашого

Ніщо не роз’єднає,

Невже рукав ваш

Ночами мокрим стане,

Як у берегині мосту Удзі?» —

сказав принц, все ще озираючись, неспроможний розлучитися з Нака-но кімі.

«Невже мені судилося

Постійно вас чекати

Край мосту Удзі,

Лиш сподіваючись на те,

Що шлюб наш вічний?» —

відповіла вона без жодного докору так сумно, що принц ледве стримував сльози.

Проводжаючи поглядом принца, осяяного м’якими променями ранкового сонця, такої краси, що жодна жінка не встояла б перед ним, Нака-но кімі потай вдихала залишений у повітрі аромат його одягу і відчувала, як її серце голосно б’ється від хвилювання. Цього разу принц виходив з будинку, коли вже розвиднілося, тому служниці могли стежити за ним крізь фіранки. «Каору також дуже милий, але перед ним ніяковієш... — казали вони. — А от принц — може, нам це тільки здається? — не має собі рівних...»

У дорозі додому, згадуючи засмучене обличчя Нака-но кімі, принц хотів було знову повернути назад, але страх перед людським осудом змусив його терпіти й не звертати з дороги до столиці. А повернувшись, він уже не міг вислизнути з-під пильної материної опіки. Щоправда, він посилав Ооїґімі щодня кілька листів. Хоча вона довіряла принцові, та оскільки минало щораз більше тривожних днів, а він не з’являвся, то вона, хоч відчайдушно переживала за Нака-но кімі, але, щоб не поглиблювати її страждання, прибирала спокійного й безтурботного вигляду, а сама твердо вирішила особисто ніколи не наражатися на таку небезпеку.

Каору, здогадуючись, з яким нетерпінням сестри очікують принца, і відчуваючи у всьому і свою вину, пильно спостерігав за ним і, тільки переконавшись, що його почуття не змінилися, трохи заспокоївся.

Після десятого дня дев’ятого місяця принц усе частіше згадував знайомі поля і гори. І от одного вечора, коли, поглядаючи на похмуре небо, сіре від дрібного осіннього дощу, він роздумував над тим, як би самовільно поїхати в Удзі, до нього, ніби вгадавши його думки, прийшов Каору. «Як тепер у старій оселі?»{191} — багатозначно спитав він. Зрадівши, принц умовив друга супроводжувати його, і, так само, як минулого разу, вони виїхали в одній кареті.

Що далі у гори вони заглиблювалися, то виразніше принц уявляв собі, що Нака-но кімі, напевне, сумно більше, ніж йому. І всю дорогу він говорив тільки про те, як йому жаль її. Промоклі від холодного осіннього дощу, що почав сіятися з настанням похмурих сутінків, обидва подорожні поширювали навколо себе дивовижно неземний аромат, який, напевне, дивував тамтешніх гірських жителів.

Служниці, забувши про свої недавні нарікання, заусміхалися і заметушилися, готуючи покої для дорогих гостей. Деякі поспішили викликати до себе своїх дочок і племінниць, які колись покинули Удзі і служили в різних столичних домах, — цих недалекоглядних осіб, що раніше зневажали дочок принца, а тепер були просто приголомшені новиною про приїзд таких поважних гостей. Ооїґімі також зраділа приїздові принца, тим паче в такий непогожий дощовий день. Щоправда, вона воліла б, щоб він приїхав сам, без свого послужливого Каору, однак, мимоволі порівнюючи обох юнаків між собою, вона визнавала, що спокійною вдачею та розсудливістю той перевищує принца.

Принца Ніоу прийняли з усією можливою в такій глушині гостинністю, а Каору зустріли щиро, як свого, але він залишився невдоволений тим, що його відвели у наспіх приготовані гостьові покої. Почуваючись перед ним винуватою, Ооїґімі погодилася поговорити з ним через ширму.

«Любов не любить теж, щоб нею жартували...»{192}. Скажіть, доки це триватиме?..» — дорікнув він їй. Ооїґімі