Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

і ви зрозумійте, що моє серце розривається від болю через вашу байдужість до мене.... Тепер вам доведеться таки змиритися з долею. Бо хоч би як міцно була замкнена ця перегородка, ніхто із служниць не повірить у цнотливість наших стосунків. І хіба принц Ніоу, якого я привів сюди, може уявити собі, що ми вдвох проведемо ніч в самих лише безрадісних зітханнях?»

Остерігаючись, щоб він не зламав перегородки, Ооїґімі, попри своє обурення, знову спробувала заспокоїти його. «Оскільки доля, про яку ви згадали, незбагненна, — сказала вона, — то і я нічого не знаю про неї. На жаль, і про те, що чекає мене в майбутньому, я не здогадуюся, «і тільки гіркі сльози, що з очей ллються, усе переді мною заслоняють»{187}. Немов у страшному сні, я намагаюсь, але не можу уявити, що ви збираєтеся робити. Якщо в майбутньому хтось про все це розповідатиме, то вважатиме прикладом несосвітенної дурості, яких немало описано у старовинних повістях. Хотіла б я знати, як поставився до вашого задуму сам принц? Прошу вас, більше не завдавайте нам таких страждань. Якщо я, всупереч бажанню, все-таки затримаюся на цьому світі ще на деякий час, ми повернемося до нашої розмови... Але тепер, коли я зовсім знесиліла, а темрява заслонила очі, мені треба відпочити. Відпустіть мене».

Розсудливість, з якою Ооїґімі висловлювала свої скарги, бентежила й водночас захоплювала Каору. «О, моя люба! — відповів він. — Досі я безприкладно підкорявся вашим бажанням, як жоден дурень на світі. Але, що б я не робив, ваше серце не розм’якло. Тож навіщо мені жити? Невже ми не можемо поговорити хоча б через перегородку? Прошу вас, не полишайте мене так швидко!»

Він відпустив її рукав, і Ооїґімі одразу відсунулася, але не пішла звідти. Цього було досить, щоб Каору відчув полегшення. «Я буду щасливий навіть просидіти так усю ніч, знаючи, що ви поруч», — сказав він. До самого світанку Каору не склепив очей, прислухаючись до клекоту води в річці і, немов фазан, здригаючись від завивання нічного вітру.

Коли нарешті надворі почало світати, пролунав, як завжди о цій порі, храмовий дзвін. Оскільки принц, здавалось, не збирався вставати, то невдоволеному Каору, хоч-не-хоч довелося його будити.

«Чого ж,

Дорогу іншому вказавши,

Натомість мушу

Я блукати туманом досвітнім

Із невдоволенням в душі?

Невже щось подібне вже з кимось траплялось?» — спитав Каору.

«Краще б вам,

Що з волі власної блукаєте,

Подумати про те,

В яку безодню

Закинули ви наші душі...» —

ледве чутно відповіла Ооїґімі, і Каору стало ще важче розлучатися з нею. «О, невже ви відцуралися від мене? Я цього не витримаю...» — поскаржився він.

А тим часом надворі посвітлішало, і з покоїв, в які він проник вчора ввечері, з’явився принц. Кожний його плавний рух розповсюджував солодкі пахощі, якими був просочений його одяг і які, поширюючись домом, надавали йому ще більшої вишуканості. Побачивши його, старі служниці губилися в здогадах, але намагалися втішати себе сподіванням, що Каору нічого поганого не придумав би.

Обидва юнаки поспішили виїхати ще затемна. Дорога додому здавалася набагато довшою, ніж сюди, а принц Ніоу засмутився через те, що вже відтепер йому буде нелегко їздити в Удзі, і страждав від самої лише думки, що змушений буде проводити ночі без коханої Нака-но кімі. Повернулися вони до столиці рано вранці, коли всі ще спали, і, під’їхавши до галереї, поспішили сховатися у внутрішніх покоях, з посмішками озираючись на свої карети, які, із запнутими фіранками, скидалися на жіночі. «По-моєму, це був вдалий спосіб залицяння», — сказав Каору, промовчавши, яким неуспішним посередником він виявився сам для себе. По приїзду принц негайно послав традиційного ранкового листа своїй нареченій.

В той самий час у гірській оселі панувала розгубленість. Те, що сталося вночі, здавалося сестрам кошмарним сном. Нака-но кімі сердилась і не хотіла навіть дивитися на сестру — мовляв, усе це вона задумала, навіть натяком її не попередивши. Ооїґімі також мовчала, бо не знаходила слів для свого виправдання, і з гіркотою визнавала, що для обурення молодша сестра таки має підстави. «Що сталося?» — дивувалися служниці, заглядаючи в очі сестрам, але на байдужому обличчі Ооїґімі, якій вони звикли довіряти, нічого не можна було прочитали. Розгорнувши листа, Ооїґімі простягнула його сестрі, але та навіть не підвелася. А гонець тим часом почав нарікати: «Я не можу так довго чекати...»

«Хіба я не люблю Вас,

Як ніхто на світі,

Якщо крізь хащі росяні

Крутою стежкою

У гори пробивався?» —

написав принц. Колись листи, написані його вправною рукою, вражали Ооїґімі вишуканістю, а от тепер викликали в неї тривогу. Відповідати замість сестри вона вважала недоречним, тож врешті-решт відповідь написала сама Нака-но кімі, щоправда скориставшись підказками про те, як це краще зробити. Гінцеві подарували хосонаґа кольору айстри і тришарові хакама. Побачивши його збентеження, служниці зв’язали дари у вузол і передали їх його супутникові, простому хлопчику-слузі, якого принц завжди посилав в Удзі, вважаючи, що той залишиться непоміченим. Принц понад усе на світі боявся розголосу і, побачивши такі щедрі дари, які свідчили про його таємне одруження з Нака-но кімі, занепокоївся. «Напевне, не обійшлося без тієї кмітливої старої служниці», — подумав він.

Принц попросив Каору стати його провідником і наступного разу, але той відмовився, посилаючись на те, що його, мовляв, чекають сьогодні у палаці Рейдзея. «Схоже, він знову знайшов привід, щоб показати свою байдужість до мирських справ» — нарікав невдоволений принц.

А тим часом Ооїґімі зрозуміла, що після цього, хоч і непогодженого з нею, одруження з сестрою, вона вже не може нехтувати принцом. Тож не зважаючи на те, що в їхній оселі не знайшлося нічого пристойного, що можна було б назвати оздобленням, вона зуміла таки скромно прикрасити покої сестри до приїзду принца. А коли повідомили про його прибуття після довгої подорожі, то вона зловила себе на думці, що зраділа цьому.

Нака-но кімі, сама не своя, дозволила Ооїґімі причепурити її, а та, помітивши, що рукава темно-червоного вбрання сестри наскрізь промокли, не втрималась і також розплакалася. «Я не знаю, чи ще довго житиму на цьому світі, — казала вона, розчісуючи сестрі волосся, — але хвилює мене лише одне — ваше майбутнє. Я розумію, як вам набридли служниці з їхніми розмовами про те, що вам пощастило. Зрештою, вони прожили чимало років і багато чого пізнали у світі. Мабуть, вони таки мають рацію. Адже я, без жодного життєвого досвіду, не маю права прирікати вас на сумне самотнє життя. Але повірте, для мене було повною несподіванкою усе, що недавно трапилося. Недарма, видно, люди кажуть: «Від долі не втечеш». О, ви навіть не уявляєте, як мені тяжко! Коли ви трохи заспокоїтеся, я все вам поясню. Не гнівайтеся на мене. Не обтяжуйте свою душу несправедливими докорами невинній людині...» Нака-но кімі не відповідала. «Видно, що сестра справді бажає мені добра, — думала вона. — А що, як