Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Я поїду на Другу лінію, приготуйте якнайскромнішу карету».
«Принц Ніоу виїхав у палац, — була відповідь. — Учора ввечері слуги повернулися з каретою».
«Байдуже. Я хочу провідати пані із Західного флігеля, бо вона, кажуть, занедужала. Крім того, сьогодні мені треба бути в палаці, тож поспішіть, щоб я міг виїхати ще до того, як сонце підніметься високо».
Перед від’їздом, у парадному вбранні, Каору спустився у сад між квіти. Він завжди поводився скромно, не переймаючись тим, щоб справляти на оточення особливе враження, але в його рухах було стільки вишуканості, що порівняння з ним не витримав би жоден чепурун. Він притягнув до себе «вранішнє лице», і з його листя скотилася роса.
«Чи можу я у цей ранковий час
Квітами милуватися,
Якщо знаю,
Що вони не переживуть роси
На своїх пелюстках?» —
промовив він сам до себе, зірвавши квітку. Потім, оминувши «омінаесі» — «дівочу квітку», сів у карету.
Що вище піднімалося сонце, то прекраснішим ставало огорнуте легкою імлою небо. «Жінки, напевне, ще спокійнісінько сплять. Мабуть, я приїхав зарано. Але покахикувати або стукати по вікні чи дверях я не звик», — подумав Каору і послав слугу заглянути через Серединні ворота. Той скоро доповів, що всі ґратчасті вікна піднято і за завісами миготять жіночі постаті.
Помітивши, що, спустившись з карети, до будинку наближається якийсь гарно одягнений чоловік, ледве помітний у ранковому тумані, служниці подумали, що це принц повертається додому з таємного побачення, але, як тільки до них долинули знайомі пахощі, зволожені росою, одразу загомоніли: «Який же сліпучо красивий пан Каору! Шкода тільки, що він не піддається жіночим чарам...». І, не виявляючи найменшого подиву, вони, приємно шурхочучи своїм вбранням, поспішили приготувати гостеві подушку-сидіння.
«Я дуже вдячний вам за те, що дозволяєте зайти сюди і почуватися, як будь-яка інша шанована людина, але якщо ви залишите мене тут, перед завісами, то я зовсім перестану ходити до вас».
«Але ж що ми можемо зробити?» — запитали служниці.
«А хіба ви не маєте затишних північних покої, де міг би зупинитися такий ваш давній друг, як я. Та зрештою, робіть так, як накаже господиня, я не буду проти».
Він сів на порозі у внутрішні покої, а служниці, передавши його слова Нака-но кімі, взялися умовляти її вийти до нього. Оскільки Каору і раніше ніколи не проявляв властивої чоловікам настирності, а останнім часом став поводитися ще стриманіше, то і цього разу, погодившись на розмову, Нака-но кімі поступово перестала відчувати незручність. На запитання про її здоров’я Каору не отримав від неї ясної відповіді. Нака-но кімі була надзвичайно засмучена, тож Каору співчував їй і втішав, наче молодшу сестру, щиро пояснюючи, якими мають бути подружні стосунки. Ніколи раніше її голос не здавався йому настільки схожим на голос Ооїґімі, як зараз, тож якби він не остерігався сторонніх поглядів, то був би готовий проникнути за завіси для того, щоб власними очима побачити її обличчя, виснажене хворобою, і вкотре переконатися, що немає на світі людини, яка б не страждала від любові.
«Я не мріяв досягти блискучого майбутнього, — сказав він, — але сподівався, що принаймні уникну душевних тривог. Та виходить, я сам накликав на себе стільки страждань і розчарувань, що моя душа ніяк не може знайти спокою. Люди честолюбні, які надають особливого значення чинам і званням, часто почуваються незадоволеними, скривдженими, коли не досягають свого. А хіба мої муки не є ще більшою перепоною для спасіння?»
Поклавши зірвану квітку на віяло, він довго дивився, як червоніли, в’янучи, але не втрачаючи привабливості, пелюстки, а потім, підсунувши віяло під завісу, сказав:
«Вранішнє лице»{226} —
Його біла роса
Мені залишила,
Щоб я про неї
Ніколи не забував...»
На пелюстках — і зовсім не завдяки обережності Каору — виблискувала роса, і Нака-но кімі, вражена тим, як квіти в’янули на очах, відповіла:
«Вранішнє лице»{227}
Зів’яло швидше,
Ніж на пелюстках
Розтанула роса,
В якої доля ще сумніша...»
«Нема на що росі надіятися...» — тихо додала вона і, не договоривши, замовкла. «Як вона схожа на сестру!» — зітхнув Каору.
«Осінь завжди навіює сумні думки, — сказав він. — І от недавно, щоб їх розвіяти, я вирушив в Удзі. На жаль, там я побачив, що «за тином сад був схожим на поля осінні»{228}. Було нестерпно дивитися на таке запустіння. Після смерті батька{229} багато хто побував в його домі на Шостій лінії та в Саґа, де він, відвернувшись від світу, як монах, провів останні роки життя, але нікому там не вдавалося заспокоїти душу. Я і сам не раз виїжджав звідти у сльозах під болісним враженням від знайомих дерев, квітів і струмків. У батька завжди служили люди різних рангів з чутливим серцем. А як його не стало, всі вони розбрелися хто куди, дехто назавжди залишив цей світ. А прості служниці, не тямлячись від горя, подалися в ліси та гори або змішалися із тамтешніми селянами. Будинок на Шостій лінії спорожнів, заріс травою забуття, але коли, на щастя, дуже скоро туди переїхав Лівий міністр, а потім дехто з принців і принцес, садиба ніби заново воскресла. Горе, яке досі здавалося непозбутнім, з плином років і місяців поступово слабшало, підтверджуючи закон, що у світі все має кінець. Звичайно, сумні події, про які я вам розповідаю, відбувалися тоді, коли я був зовсім ще малим і не міг глибоко ними перейматися. Але від недавнього страшного сну я досі не прокинувся і не знаю, чи зможу коли-небудь. Остання розлука завжди тяжка, бо нагадує про те, який хисткий цей світ. А смерть вашої сестри пробудила у моїй душі почуття, які, напевне, перешкоджатимуть моєму спасінню». Він так гірко плакав, що не було жодного сумніву в його горі.
Навіть стороння людина, дивлячись на його страдницьке обличчя, не могла б не співчувати йому. Тим паче Нака-но кімі, яка, згадуючи образ улюбленої сестри, так заливалася сльозами, що не могла й слова вимовити. Пригнічені спільним горем, вони обоє якийсь час мовчали.
«Кажуть, що «у селі гірському — смуток, самота...»{230} — сказала вона нарешті. — Живучи в Удзі протягом років, я не мала бажання порівнювати... А тепер... О, як би я хотіла пожити десь подалі від суєти! На жаль, це настільки нездійсненно, що іноді я заздрю монахині Бен. Мені дуже хотілося б почути, як двадцятого дня лунає дзвін у сусідньому гірському храмі. І я навіть подумала, чи не попросити вас таємно відвезти мене туди...»
«Невже для того, щоб уберегти рідну оселю від запустіння? Але ж навіть чоловік, вільний у своїх діях, не завжди наважиться вирушити в Удзі небезпечною гірською дорогою. Тому і я буваю там набагато рідше, ніж хотілося б. Про поминальні служби з нагоди дня смерті вашого батька не турбуйтесь, я про все домовився
