Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Тепер, після одруження з Шостою дочкою міністра, принц не міг так часто бувати у будинку на Другій лінії, як би йому хотілося. Високе становище не дозволяло йому виїжджати вдень, а ввечері він не міг оминути Шостої дочки міністра, бо, як і раніше, жив у південних покоях будинку на Шостій лінії. От і виходило, що Нака-но кімі мусила часто даремно його чекати і, хоча вона давно до цього приготувалася, прохолодне ставлення принца виявилося переносити набагато важче, ніж їй колись здавалося. «Мені, людині з таким низьким становищем, не годилося виходити заміж за принца...» З великим жалем і каяттям Нака-но кімі раз по раз згадувала той день, коли пустилася у дорогу з рідної гірської оселі.
Вона будь-що хотіла потай вернутися туди. І зовсім не для того, щоб розлучитися з принцом, а просто щоб трохи дати спокій власній душі. Бо якщо вона постійно докорятиме йому, то лише погіршить їхні стосунки. Цей намір так її захопив, що, переборовши сором, вона послала Каору такого листа: «Недавно вельмишановний Адзарі докладно повідомив мені про підготовку поминальних служб і про Вашу участь у цих заходах. І тепер, згадуючи про Ваше колишнє добре ставлення до нас й до світлої пам’яті батька, я не можу не висловити Вам найщирішої вдячності. Сподіваюся, що матиму нагоду підтвердити її особисто».
Нака-но кімі писала на папері «міціноку» простим, строгим і водночас витонченим почерком. Свою радість з приводу участі Каору у відзначенні дня пам’яті батька вона описала небагатослівно, але, здається, від усього серця. Зазвичай вона навіть соромилася відповідати йому, обмежуючись кількома словами, а цього разу була готова навіть особисто висловити йому свою вдячність.
Втішений листом, Каору відчув, як у нього солодко забилося серце. Знаючи, що принц Ніоу, зачарований новою дружиною, нехтує Нака-но кімі, він здогадувався, що вона страждає, тому цього звичайного листа довго не відкладав, а перечитував знову і знову. Його відповідь була стриманою: «Вельми вдячний Вам за листа, — написав він на жорсткому білому папері. — Нещодавно я дозволив собі справити таємно, немов монах-відлюдник, всі належні обряди. Зізнаюся, я навмисне не поставив Вас до відома про це. Може, Ви здогадуєтеся чому... Користуюся нагодою, щоб дорікнути Вам за Ваші слова про «колишнє добре ставлення». Невже Ви думаєте, що мої почуття змінилися? Але, сподіваюся, я матиму нагоду розповісти Вам про все докладніше. З незмінною повагою...»
І от наступного дня надвечір Каору поїхав до Нака-но кімі на Другу лінію. Охоплений потаємною пристрастю, він приділив особливу увагу своїй зовнішності й старанно просочив м’який шовковий одяг сильними пахощами, які, змішавшись з ароматом віяла світло-брунатного кольору, створювали навколо нього неповторно привабливу атмосферу.
Звичайно, Нака-но кімі часто згадувала ту дивну ніч в Удзі й, переконавшись з роками у щирості й вірності Каору, таких рідкісних у нашому світі чеснот, напевне, іноді задумувалася: «А чи не краще було б вийти заміж за нього?..» Вона не була вже малою дитиною і, порівнюючи Каору зі своїм черствим чоловіком, мимоволі віддавала перевагу першому і дуже жалкувала, що досі трималася від нього осторонь. Тож цього разу, не бажаючи, щоб Каору мав підстави скаржитися на її нечуйність, Нака-но кімі впустила його у передні покої. Сама ж улаштувалася за завісами, наказавши поставити за ними ще й ширму.
«Хоча ваш лист не містив прямого запрошення, — сказав Каору, — але я так зрадів з вашої готовності зустрітися, що збирався прийти ще вчора, однак, дізнавшись про повернення принца, вирішив почекати. Невже ви нарешті зрозуміли, наскільки щирим я був протягом років, а тому трохи послабили перепону між нами? Важко повірити...»
Нака-но кімі, збентежена такими словами, насилу відповіла: «Мені було б дуже прикро, якби я вам не висловила вдячності за вашу участь у відзначенні пам’яті батька, про яку ви повідомили недавно, крім того, досі я ще ніколи так і не подякувала за все, чим вам зобов’язана». Вона говорила уривчасто й зовсім тихо, бо сиділа у глибині покоїв, і незадоволений цим Каору спитав: «А чого ви сидите так далеко? Мені багато про що важливе треба з вами поговорити».
Нака-но кімі здалося, що він має рацію, і вона пересіла ближче. Почувши шелест її вбрання, Каору відчув, як солодко забилося його серце, але опанував себе й заговорив, як завжди, спокійно, даючи зрозуміти, що осуджує принца за його несподівану зрадливість, водночас заспокоюючи Нака-но кімі. А вона, вважаючи недоречним скаржитися на чоловіка, лише кількома словами натякнула на те, як їй тяжко живеться у цьому непевному світі, та наполегливо просила таємно відвезти її хоч на короткий час в Удзі.
«Та хіба я можу на власний розсуд зробити вам таку послугу? — відповів Каору. — Вам краще з таким бажанням відверто звернутися до чоловіка й діяти, залежно від його думки. Інакше виникнуть непорозуміння, які дадуть принцові підставу дорікати вам у легковажності. Якби не було такої перешкоди, сам я охоче провів би вас в Удзі й назад. Принц знає, що, на відміну від інших, мені можна довіряти...» Водночас Каору ні на мить не забував, як гірко каявся, що поступився Нака-но кімі принцові, й звірився у розмові, що мріяв би повернутися у минуле, якби це було можливо. Він просидів у покоях Нака-но кімі до самого вечора, поки її не здолала втома.
«Пробачте, але я щось погано почуваюся. Може, поговоримо іншим разом, коли мені стане ліпше...» — сказала Нака-но кімі і, на його розчарування, віддалилась в глибину покоїв.
«Та коли ж ви збираєтеся поїхати в Удзі? Бо я мушу розчистити для вас зарослу травою гірську дорогу...» — спитав Каору, намагаючись затримати її.
«Думаю, на початку наступного місяця, бо цей уже закінчується. І було б добре у цій справі уникнути розголосу. Невже не можна обійтися без чоловікового дозволу?» — відповіла вона, на мить зупинившись.
Її ніжний голос пробудив у серці Каору незабутні спогади, і, не стримавшись, він просунув руку під завісу поруч зі стовпом, біля якого Нака-но кімі сиділа, і схопив її за рукав. Жахнувшись, Нака-но кімі навіть жодного слова не встигла сказати й поспішила сховатися у глибині покоїв. Каору впевнено, наче робив це щодня, пішов за нею і приліг поруч.
«Невже це правда? Ви сказали, що хотіли б поїхати в Удзі таємно? Може, я передчасно зрадів? Я тільки хотів би впевнитися, що правильно зрозумів... Які ж ви жорстокі! Та й нема вам чого мене сторонитися...»
На такий докір Нака-но кімі не могла відповісти і, насилу стримавши свою раптову ненависть до нього, проказала: «Такого я від вас не сподівалася. Подумайте, що
