Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
Каору давав Нака-но кімі цілком практичні поради і, здавалося, мав намір для поминальної служби подарувати копії сутр і зображень Будди. Було помітно, що вона хотіла б скористатися такою нагодою, щоб поїхати в Удзі.
«Не смійте навіть думати про це! Прошу вас, поводьтеся розсудливо», — застеріг Каору. Сонце вже піднялося високо, і в покоях почали збиратися служниці. Побоюючись, що така довга розмова з Нака-но кімі може здатися підозрілою, Каору вирішив піти.
«Шкода, що ви досі залишаєте мене за завісами, хоча я до цього не звик. Але невдовзі я ще раз до вас загляну», — сказав він на прощання. «Навряд чи принцові сподобається, що дружина приймає гостя, коли його самого немає вдома», — подумав Каору і, покликавши старшого слугу Укьо-но камі, сказав:
«Я чув, що принц повернувся з палацу вчора ввечері, а тому й заїхав сюди. Шкода, що не застав його вдома. Може, тепер зустріну його в палаці».
«Господар має повернутися сьогодні», — відповів слуга.
«Якщо так, то я заїду ще раз увечері».
Щоразу, коли Каору мав нагоду ось так зблизька порозмовляти з Нака-но кімі, він все більше жалкував, що не послухався Ооїґімі й, не знати чому, сам прирік себе на страждання. Через те, що він увесь час постував і цілими днями молився, його мати, Третя принцеса, все ще молода і завжди така спокійна, врешті-решт захвилювалась.
«Чи довго вікувати ще мені»{231}, не знаю, — сказала вона. — Але допоки живу, хотіла б бачити вас щасливим. Як монахиня я не маю права забороняти вам зректися світу, але знайте, що сум’яття, якого б мені довелося зазнати через це, неминуче стане перешкодою на шляху до мого спасіння».
Каору засоромився і, щоб не засмучувати матір, відтоді, принаймні перед нею, старався бути спокійним і безтурботним.
Тим часом Лівий міністр Юґірі, велівши якомога пишніше прикрасити східний флігель будинку на Шостій лінії, з нетерпінням чекав принца Ніоу. Уже виплив на небо місяць шістнадцятої ночі, а принц все не з’являвся. Оскільки він від самого початку не виявляв особливого бажання одружуватися з Шостою дочкою, занепокоєний міністр послав до нього гінця.
«Увечері принц Ніоу покинув палац і зараз, кажуть, перебуває у своєму будинку на Другій лінії», — доповів гонець.
Міністр почувався ображеним, бо знав, що принц поселив там свою коханку з Удзі. Щоб не стати для людей посміховиськом, якби довелося усю ніч марно виглядати майбутнього зятя, міністр послав до принца свого сина То-но цюдзьо з такими словами:
«Навіть місяць,
Що пливе по небу,
У нашому домі притулок знайшов,
А вас все не видно,
Хоча ніч наближається до кінця».
Річ у тому, що принц, не бажаючи засмучувати Нака-но кімі звісткою, що сьогодні він має одружитися з дочкою Лівого міністра, поїхав спочатку у палац, звідки послав їй листа, а вона, мабуть, відповіла щось таке, що його схвилювало. У всякому разі, він поспішив таємно повернутися у будинок на Другій лінії і тепер зовсім не хотів розлучатися зі своєю чарівною коханою. Саме тоді, коли прийшов То-но цюдзьо, вони удвох милувалися місяцем, а принц знову і знову клявся їй у вірності, марно намагаючись її втішити. За останній час Нака-но кімі зазнала чимало горя, але увесь час приховувала глибоко в душі свої почуття і ніколи не показувала принцові, що страждає, поводячись навдивовижу спокійно й незворушно. З появою То-но цюдзьо принц відчув себе винуватим і перед дочкою міністра, а тому сказав Нака-но кімі на прощання:
«Я скоро повернуся. Тільки не дивіться без мене на місяць. Бо це не на добре. О, якби ви знали, як мені тяжко залишати вас!»
З важким тягарем на серці він пройшов у головні покої, намагаючись нікому не потрапляти на очі. Нака-но кімі проводила його сумним поглядом, нездатна зібратися з думками, їй здавалося, що від потоків її сліз поплило узголів’я. Тепер вона сповна пізнала, яким жорстоким буває людське серце. З малих літ їхнє з сестрою життя було безрадісним. Єдиною опорою і розрадою для них був батько, чиї думки вже давно не належали цьому світу. Довгі роки прожили вони у гірській оселі, де дні тяглися сумною, одноманітною вервечкою, але навіть тоді життя не здавалося Нака-но кімі таким важким тягарем, як тепер. Однак дуже скоро і батько, і сестра покинули її, і ця втрата була настільки гіркою, що їй хотілося одного — негайно піти вслід за ними. Здавалося, не буває на світі більшого горя. Але, на жаль, вона залишилася жити і навіть — несподівано для себе самої — зуміла зайняти у світі досить високе становище. Звичайно, вона розуміла, що все це ненадовго, але принц був такий ніжний і добрий, тож чи могла вона не вірити йому?.. А тепер... О, тепер пропали всі надії. Нака-но кімі розуміла, що побачиться з принцом знову, що розлучається з ним на короткий час і зовсім не так безповоротно, як розлучалася колись із батьком і сестрою. Але їй було так гірко, адже сьогодні він залишив її і пішов до іншої! Думки про минуле і майбутнє роїлися в її голові, і болісна туга стискала серце. «О, як же це жорстоко! — думала Нака-но кімі. — Хтозна, може, з часом, з плином життя...» Безуспішно намагаючись відволіктися від похмурих думок, вона проплакала до пізньої ночі, поки на небі не з’явився яскравий, немов над горою Обасуте{232}, місяць. Легкий, ніжний вітерець грався гілками сосен і, здавалося, мав би приємно тішити слух людини, що звикла до стогонів гірського вітру, але тієї ночі ніщо не радувало Нака-но кімі. Вона воліла б опинитися в Удзі й почути, як вітер шелестить у саду листям бука.
«Навіть у горах,
Під тінню могутніх сосен,
Осінній вітер
Ніколи тугою такою
Душу мені не пронизував...» —
подумала Нака-но кімі. Невже вона забула минулі нещастя?
«Може зайдете всередину? Не годиться сидіти тут і самій дивитися на місяць. Скуштуйте хоча б плодів. Що ж з вами буде, якщо відмовляєтесь і від найлегшої їжі? О, як же шкода, все це не на добре...Досить пригадати колишній сумний випадок...» — нагадали старі служниці, крадькома зітхаючи. «Яке нещастя! Чи можна було цього сподіватися?.. Але він же не покине її зовсім...Бо зв’язок, який спирається на перше глибоке кохання, не може розпастися так швидко», — бідкалися молоді служниці. Слухати всі ці розмови для Нака-но кімі було неприємно, бо вона вважала, що право судити про принца має лише вона. «Але, на жаль, тепер я мушу лише мовчки спостерігати за ним», — думала вона. «А подивіться, як похвально поводиться пан Каору!.. — перешіптувалися служниці, які знали Нака-но кімі ще в Удзі. — Якою ж дивною
