Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

Побачивши, що вона от-от заплаче, Каору, хоч і відчував вину, але все-таки провадив далі: «Та що ж у цьому ганебного? Згадайте, що і ваша покійна сестра не була проти нашої давнішньої зустрічі... Навпаки. Тож мені неприємно, що ви так налаштовані. Не хвилюйтесь, я ніколи не зроблю нічого легковажного, що могло б вас образити».

Він поводився спокійно, але, не відпускаючи її рукава, безперестанку розповідав, як протягом місяців каявся у своїх помилках і страждав. Нака-но кімі була у такому збентеженому і розгубленому стані, який не можна і словами описати. Якби на місці Каору була чужа людина, не обізнана так добре з її становищем, вона почувалася б впевненіше, а так — лише гірко заплакала.

«Що з вами? Адже ви вже не мала дитина...» — докоряв їй Каору, не відриваючи від неї очей. Нака-но кімі була невимовно чарівна у своїй безпорадності, а її скромна витон­ченість і благородство дорослої людини, яких він раніше не помічав, змусили його вкотре розкаятися у тому, що він з власної волі віддав Нака-но кімі принцові, й заплакати.

Хоча сьогодні прислуговували тільки дві жінки, вони, напевне, похопилися і принаймні спробували б з’ясувати, у чому справа, якби до покоїв проникнув незнайомий чоловік, та, оскільки Каору був тут частим гостем, вони, на превеликий жаль Нака-но кімі, вдаючи, ніби нічого не помічають, відійшли подалі, щоб не заважати розмові. «О, якби можна було повернути минуле!» — важко зітхаючи, думав Каору, але сьогодні, як і колись в Удзі, він поводився напрочуд стримано. Втім, чи варто про це докладно розповідати? Хоча Каору і не досяг того, чого прагнув, але, не бажаючи викликати до себе підозри, трохи подумав і вирішив піти.

Почало світати, хоча недавно начебто ще була темна ніч, і він побоювався не того, що осудять його, а того, що пліткуватимуть про Нака-но кімі. Причина її недуги не лишилась для нього таємницею. Вона соромилася пояса, який обвивав її стан, і, мабуть, саме тому Каору стримав свої бажання. І хоча він уважав свою поведінку загалом нерозсудливою, але вдаватися до насильства все ж не хотів. «Бо якщо, піддавшись раптовій спокусі, опущуся до нього, — думав він, — то після цього, змусивши її до таємних зустрічей, я приречу себе на нескінченні страждання, а її позбавлю спокою у стосунках з принцом». Але, незважаючи на власні розумні доводи, він, перебуваючи у полоні почуттів, не уявляв собі, що може розлучитися з Нака-но кімі навіть на коротку мить. «Чи зможу я жити без неї?» — такі нескінченні, болісні сумніви і вдень, і вночі мучили його душу.

За останні роки Нака-но кімі трохи схудла і набула ще чарівнішого й благороднішого, ніж колись, вигляду, який так невідступно переслідував Каору, що ні про що інше він не міг і думати. Вона, здається, дуже хотіла поїхати в Удзі, і він був готовий супроводжувати її, але не годилося це робити без дозволу принца. Як можна уникнути людського осуду й водночас задовольнити її бажання? Занурившись у такі думки, він ніяк не міг заснути. А вранці, ще затемна, Каору послав Нака-но кімі, як завжди, стриманого листа:

«Дарма

Росяною дорогою

Я пробивався,

Коли небо осіннє

Про минуле мені нагадало...

Ваша холодність так мене розчарувала, що слів не знаходжу...»

Нака-но кімі не знала відповіді, але щоб не викликати підозри у служниць, через неохоту написала: «Я отримала Вашого листа, але мені все ще погано, і я не можу відповісти». «Який короткий лист...» — засмутився Каору, з любов’ю згадуючи її вчорашнє чарівне обличчя. Напевне, за останні роки Нака-но кімі трохи зрозуміла суть стосунків між чоловіком і жінкою, бо повелася з ним учора ввечері досить уміло: приховавши своє обурення його поведінкою, м’яко, але з гідністю випровадила його, і він залишився на самоті зі своїми ревнощами і тугою. Йому здавалося, що останнім часом вона стала набагато привабливішою, ніж була колись. «А що, як принц її остаточно покине і вона погодиться вважати мене своєю надійною опорою? Хоча ми і не зможемо відкрито зустрічатися, але вона стане моєю єдиною втіхою, бо ні з ким іншим я не підтримую таємних стосунків». Ось такі думки не виходили з його голови. Але хіба можна його за це засуджувати? Адже навіть найрозсудливіші й найрозумніші чоловіки бувають безсердечними. Уже й не варто згадувати, як він колись страждав після смерті Ооїгімі, бо тепер він увесь час мучився від ревнощів, думаючи про Нака-но кімі.

«Сьогодні принц Ніоу прибув на Другу лінію», — за якийсь час почув Каору і, спалахнувши заздрощами, навіть забув про свій намір колись стати опорою для Нака-но кімі.

Принц приїхав несподівано, як видно, почуваючись винуватим у тому, що так давно не бував у будинку на Другій лінії. «Я не покажу йому, що ображена, — вирішила Нака-но кімі. — Бо тепер я не можу довіряти навіть Каору, який обіцяв допомогти мені поїхати в Удзі, але негідно поводився зі мною», — вирішила Нака-но кімі, зрозумівши, що, на жаль, не маючи у світі надійного притулку, мусить змиритися із своєю злощасною долею і до самої смерті слухняно коритися обставинам. Вона була такою ласкавою з принцом, так старалася йому догодити, що, зворушений цим, він всіляко вибачався за кількаденну відсутність.

Оскільки Нака-но кімі помітно розповніла, а її живіт обвивав злощасний пояс, то принц дивився на неї з великим зацікавленням, бо він ще ніколи не бачив зблизька жінку у такому стані. В будинку на Шостій лінії з новою дружиною він почувався досить незручно, а тому, повернувшись у знайому обстановку, насолоджувався свободою і спокоєм. Він велемовно обіцяв Нака-но кімі вірність на все життя, але, слухаючи його, вона згадувала Каору, який того вечора так зухвало повівся, і недовірливо зітхала: «Які ж вони, ці чоловіки, красномовні...» Нака-но кімі була вдячна Каору за все, що він для неї великодушно робив протягом років, але різко не схвалювала його спроб вийти за межі пристойності. І хоча вона більше не вірила принцові, проте мимоволі вислуховувала його обіцянки. «Але як же це можна, приспавши пильність, пробратися у мої покої? — думала вона, згадуючи події тієї ночі. — Пан Каору каже, що між ним і сестрою була лише духовна близькість. Якщо це правда, він справді гідний поваги, але я все одно мушу остерігатися. Шкода тільки, що принц надовго залишає мене саму». Вона не відкривала чоловікові свої побоювання щодо його тривалої відсутності й тепер, як ніколи досі, так ласкаво горнулася до нього, що зовсім його причарувала. Але раптом принц відчув різкий аромат, мало схожий на куриво у покоях, в походженні якого він, добре обізнаний у цій сфері, нітрохи не сумнівався, а тому запитав Нака-но кімі, звідки взялися ці пахощі, на що вона, вкрай розгублена, не знала, що й відповісти.

«Я знав, що так станеться! І ніколи не вірив, що Каору залишиться до неї байдужим», — подумав схвильований принц. До речі, хоча Нака-но кімі завбачливо змінила навіть спідній одяг, але все одно цей аромат несподіваним й дивним чином наче проник