Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу
«Та я досі сама не зрозуміла, який між нами зв’язок. Батько найбільше переймався тим, щоб після його смерті, залишившись без надійної опори, ми не поневірялися у злиднях по світу. І лише тепер, втративши всіх своїх близьких, я аж надміру зазнала того, на що він натякав. А тут ще з’явилася ця неприємна історія, яка може заплямувати його ім’я...» — відповіла Нака-но кімі.
Каору здогадувався, що, мабуть, ішлося про дочку, яку таємно народила одна із служниць від Восьмого принца, й оскільки ця особа була схожа на Ооїґімі, то він наполегливо попросив: «Якщо вже ви почали, то розповідайте до кінця», — але, як видно, Нака-но кімі не посміла вдаватися у подробиці цієї дивної історії.
«Якщо ви хочете зустрітися з нею, я вам лише скажу, де вона живе, бо більше нічого і сама не знаю. Зрештою, подробиці можуть розчарувати вас», — відповіла Нака-но кімі.
«О, якби я знав, де перебуває душа вашої сестри, я кинувся б її шукати навіть на дні морському. Звичайно, особа, про яку ви мені розповіли, не викличе в мене особливих почуттів, але замість страждати від невтішної туги вже краще зробити своїм божеством живу подобу покійної Ооїґімі, чиє зображення я хотів установити у гірському храмі. Благаю вас, розкажіть мені про цю дівчину докладніше», — наполягав Каору.
«Може, мені взагалі не годилося згадувати про неї, тим паче що батько не визнав її своєю дочкою, але, коли ви заговорили про пошук скульптора, який може творити чудеса, мені стало жаль вас... Дівчина, про яку я розповідала, довгі роки жила у віддалених провінціях. Її мати дуже страждала через це й звернулася до мене, а оскільки я не могла їй відмовити, то вона прислала дочку сюди. Може, через те, що я бачила дівчину недовго, вона здалася мені набагато привабливішою, ніж я собі уявляла. Нещасна мати настільки стурбована думкою про її майбутнє, що ваша згода зробити дівчину своїм божеством вважала б великим щастям. Гадаю, що про кращу долю для своєї дочки вона і мріяти не сміє, але я сумніваюся, що ви зважитеся на такий крок...» — відповіла Нака-но кімі.
Каору з прикрістю відчував, що своєю простодушною розповіддю про цю дівчину Нака-но кімі намагається віднадити його від себе, але водночас був цим зворушений. «Хоча вона, як видно, не хоче мене тут бачити, але все одно не виказує відкрито свого невдоволення», — подумав він, і його серце млосно забилося. Оскільки було вже досить пізно, то Нака-но кімі, уникаючи сторонніх поглядів, завбачливо відійшла у глибину покоїв. Знаючи, що цього слід було сподіватися, Каору, однак, почувався ображеним і, якби не було поблизу служниць, заплакав би. Охоплений сум’яттям і все-таки розуміючи, що його нерозсудлива поведінка матиме згубні наслідки як для Нака-но кімі, так і для нього самого, він пішов, зітхаючи сумніше, ніж завжди.
«Що мені робити, якщо я і далі думатиму лише про неї? — запитував він себе. — Які муки чекають мене? О, якби я міг здійснити своє бажання, не даючи приводу для людського осуду!» Мабуть, тому що Каору не мав досвіду в любовних справах, то зовсім утратив спокій і всю ніч, не склепивши очей, переживав за свою та її долю. «Нака-но кімі сказала, що ця дівчина дуже схожа на її сестру, але чи це правда? Зустрітися з нею буде нескладно, бо вона займає невисоке становище. Але якщо вона не відповідатиме моїм сподіванням, то мені не минути розчарування», — думав він, переповнений сумнівами.
Каору так давно вже не був в Удзі, що йому здавалося, ніби образ покійної Ооїґімі з кожним днем все далі й далі відступає у минуле. І от наприкінці другого місяця, змучений спогадами про неї, він нарешті вирушив туди. У старій садибі покійного Восьмого принца не було видно ні душі. Здавалося, що лише сильний вітер, який зривав з дерев листя і розметав його по саду, та моторошний клекіт води в річці оберігав її. З першого погляду на таку картину в очах Каору потемніло від сліз. Він покликав монахиню Бен, і його провели до зеленувато-сірої переносної завіси біля входу.
«Вибачте, але останнім часом я стала такою потворною, що соромлюся показати своє обличчя...» — сказала вона.
«Я уявляю собі, як вам тяжко живеться, — відповів Каору. — А я прибув сюди, щоб поговорити про деякі речі з минулого, які тільки ви розумієте. О, як швидко й безповоротно минають дні й місяці!» Його очі наповнилися сльозами, а старої монахині і поготів.
«Як згадаю, що саме у таку пору, тоді ще жива Ооїгімі, гаряче переймалася долею своєї сестри, то відчуваю, що тепер осінній пронизливий вітер тільки підсилює мій смуток, бо я чула, що, на жаль, справдилися її побоювання», — нарешті сказала вона.
«Так чи інакше усе на світі залагоджується, якщо довго жити. А от мене постійно мучить відчуття власної провини, бо саме через мене Ооїґімі пішла зі світу, так і не знайшовши спокою. Що стосується теперішньої поведінки принца, то вона звичайна, і ніякого занепокоєння не викликає. Неможливо змиритися лише з думкою про вічну розлуку. Звичайно, всім нам раніше чи пізніше доведеться розтанути у небі тонкою цівкою диму, але найгірше залишитися самому...» — і Каору знову заплакав.
Викликавши до себе поважного монаха Адзарі, він, за своїм звичаєм, обговорив з ним, які сутри і священні образи треба приготувати до річниці смерті Ооїґімі. «Щоразу, приїжджаючи сюди, я марно згадую про те, чого не можна повернути... О, а може, краще розібрати головний будинок і, перенісши його близько до вашого монастиря, перетворити на храм. І зробити це я хотів би якомога швидше», — сказав Каору і, накидавши на аркуші паперу приблизну кількість молитовень, коридорів і келій, передав його Адзарі.
«О, це була б добра справа!..» — похвалив той.
«Може, я поводжуся жорстоко, — вів далі Каору, — якщо пропоную змінити вигляд цього місця, яке покійний принц обрав для своєї оселі, але ж він сам прагнув вчинити добре діло на славу Будди, і лише переймаючись тим, як складуться долі дочок після його смерті, не міг цього зробити. Тепер ця оселя належить дружині принца Ніоу, й, отже, може вважатися його власністю. Тому я не хотів би будинок там перетворювати на храм. Я не можу дозволити собі такого свавілля. А крім того, він стоїть біля річки на відкритому місці. По-моєму, краще перенести його звідти, а натомість побудувати щось інше».
«Це справді похвальний намір, — відповів Адзарі. — Кажуть, що давно колись жив чоловік, який упродовж років носив на спині у мішку останки свого улюбленого сина, але врешті-решт завдяки проповідям Будди облишив мішок і досяг просвітлення. Щоразу, коли ви дивитеся на оселю покійного принца, ви бентежите душу спогадами, і ще більше прив’язуєтеся до цього світу. Якщо ж ви перетворите її на храм, то відкриєте собі дорогу до майбутнього спасіння. Тож негайно берімося до роботи. Я розпитаю у астрологів про сприятливі дні та
