Повість про Ґендзі. Книга 3 - Мурасакі Сікібу

погані передчуття. Хлопчик щось лепетав, сміявся, і, дивлячись на його чарівне біле личко, Каору мимоволі позаздрив принцові, уявивши дитя своїм. Як видно, він так і не розлучився із суєтними помислами. «О, якби покійна Ооїгімі, вийшовши за мене заміж, залишила мені таке ж чарівне дитя!..» — думав він, зовсім байдужий до того, чи скоро його шляхетна дружина, Друга принцеса, народить йому дитину. Справді незбагненним було його серце! Але, мабуть, не варто зображувати Каору таким м’якотілим, бо навряд чи Імператор наблизив би його до себе, якби не здогадувався про його глибоке знання державних справ. Вельми зворушений тим, що Нака-но кімі показала йому немовля, Каору розмовляв з нею довше, ніж завжди, і не помітив, як стемніло. Важко зітхаючи, він пішов, нарікаючи, що доводиться йти ще так рано.

«Який чудовий аромат! — зашепотіли схвильовані служниці. — Як хтось казав, «коли зірвеш гілку з цвітом сливи»{250}, заспіває соловей».

Оскільки влітку рух у напрямку Третьої лінії вважався несприятливим, то Каору вирішив перевезти принцесу на початку четвертої місяця. Напередодні переїзду, відвідавши покої Другої принцеси, Імператор улаштував бенкет на честь розквітлих гліциній{251}. У південній частині покоїв підняли завіси і встановили там трон для Імператора. Оскільки милування гліциніями належало до офіційних річних палацових свят, то принцеса могла не брати участі в його підготовці. Пригощання для високих вельмож і придворних наготували службовці Імператорської скарбниці. Того дня у покої Фудзцубо завітали Лівий міністр Юґірі, Адзеці-но дайнаґон{252}, То-цюнаґон, Сахьое-но камі, а також два принца крові — принц Ніоу і принц Хітаці. Придворні розташувалися під квітучими гліциніями в південному саду. Музиканти, зібравшись на схід від палацу Корьоден, з настанням сутінок заграли в тональності «содзьо».

Придворним, які мали грати у присутності Імператора, принесли інструменти з покоїв принцеси. Лівий міністр Юґірі шанобливо передав Імператорові два сувої з нотами для китайського кото, переписаними рукою покійного міністра з Шостої лінії{253}, який колись подарував їх Третій принцесі. Сувої були прив’язані до гілки п’ятиголкової сосни. Принесли також кото «со», японське кото та інші інструменти, що колись належали імператорові Судзаку. Долучилася до них і флейта, прощальний дар покійного Касіваґі, яка одного разу приснилася Юґірі. Імператор якось похвалив її, і, вважаючи, що урочистішого випадку не трапиться, Каору витягнув її зі свого сховища. З рук Імператора Лівий міністр отримав японське кото, а принц — біва. Каору грав сьогодні на флейті з рідкісною майстерністю. Придворні із красивими голосами потішали слух Імператора спільним співом.

З покоїв принцеси принесли п’ятикольорові пампушки. Їх подали гостям на чотирьох тацях з аквілярії і сандалових столиках, укритих бузковим шовком, розшитим квітучими гліциніями. На срібних тарелях стояли чаші для вина та глечики із темно-синього лазуриту. Обов’язки виночерпія виконував Сахьое-но камі. Оскільки пригощати вином гостей з рук одного Лівого міністра було незручно, а серед принців не виявилося нікого підходящого, то Імператор передав чашу Каору. Той, зніяковівши, спробував відмовитися, але, видно, Імператор наполіг. «Вважатиму за честь», — приймаючи чашу, промовив Каору словами, які в його устах звучали немов чудова музика. Взагалі сьогодні навіть в його поведінці проступало щось величаве — мабуть, тому що тепер всі бачили у ньому зятя Імператора. Скуштувавши вина, він спустився у сад і виконав танок подяки, що викликав загальне захоплення. Отримати чашу від Імператора — велика честь, якої не всякий принц і міністр удостоїться, а тим паче звичайний дайсьо. Та от сьогодні Каору досягнув особливої прихильності Імператора, але, залишаючись простим підданим, повернувся під співчутливими поглядами гостей на одне з останніх місць за бенкетним столом.

Адзеці-но дайнаґон, який вважав, що вибір Імператора випаде на нього, насилу приховував розчарування. Колись він мав ніжні почуття до матері Другої принцеси, ньоґо Фудзіцубо, і навіть після її переїзду в Імператорський палац продовжував листування з нею. З плином часу він звернув свою увагу на її дочку і неодноразово натякав на своє бажання узяти її під свою опіку, проте ньоґо, на жаль, навіть не повідомила про це Імператора. «Безперечно, Каору — людина особливої долі, — невдоволено бурчав він, — але чому теперішній Імператор так носиться з ним як своїм зятем? Де це видано, щоб простий підданий був допущений у покої Фудзіцубо у самому центрі Імператорського палацу і, крім того, був ушанований пишним бенкетом?» Хоча Адзеці-но дайнаґон почувався ображеним, але спокуса побачити сьогоднішні урочистості змусила його, затамувавши гнів, взяти у них участь.

Потім гості один за одним із маленькими смолоскипами у руках підходили до столика і клали на нього аркуші паперу з написаними на честь Імператора віршами. Хоч обличчя у них були самовпевнені, але, як це звичайно і буває, їхні твори здебільшого були напрочуд старомодними, бо високий ранг не завжди поєднується з поетичним хистом, а тому я всіх їх і не записала. Проте я наведу тут кілька віршів, щоб дати хоч якесь уявлення про цей вечір. Ось що, наприклад, сказав Каору, зірвавши у саду квітучу гілку і піднісши її Імператорові:

«Як Імператора голову,

Я задумав прикрасити,

Гроно гліциній зірвавши,

На жаль, рукавом потягнувся

До зависокої гілки...»

А чи не мав би він бути скромнішим?.. А от що відповів Імператор:

«Ще не одне століття

Гліцинія квітуча ароматом

Незмінно вабитиме.

Тож порадіймо і сьогодні

Сповна її красі...»

Інші гості склали такі пісні:

«Щоб голову прикрасити

Його Величності,

Таку яскраву гілку я зірвав,

Що не поступиться красою

Навіть пурпуровим хмарам.

Аж до самого піднебесся

Неземною барвою

Хвилі гліциній

Яскраво піднялися,

Наче щось невидане у цьому світі».

Останню пісню, напевне, склав розгніваний Адзеці-но дайнаґон! Може, я чогось і не помітила, але, видно, нічого винятково цікавого того дня складено не було.

З настанням темряви музика звучала щораз гучніше. Каору заспівав «О, який благословенний день!» своїм прекрасним голосом. До нього приєднався і Адзеці-но дайнаґон своїм голосом, що славився колись особливим тембром і досі не втратив гучності. Сьомий син Лівого міністра, зовсім ще дитина, грав на флейті «сьо». Він був такий милий, що Імператор подарував йому вбрання. Міністр, спустившись у сад, виконав танок подяки. На світанку Імператор пішов у свої покої. Про дари для високих вельмож і принців подбав він сам, а принцеса — про нагороди музикантам і придворним.

Наступної ночі Каору перевіз принцесу з Імператорського палацу у будинок на Третій лінії. Сам переїзд справляв надзвичайне враження. За розпорядженням Імператора принцесу супроводжувала вся її прислуга. Вона сиділа у розкішній кареті з навісом, услід за нею їхали три карети, прикрашені червоними шнурами, але без навісів, шість карет, оздоблених золотом, з плетеними пальмовим листям дахами, двадцять таких же карет без золотих прикрас та дві карети з плетеним тростиною верхом. У каретах розташовувалися тридцять фрейлін, кожну з яких супроводжували вісім дівчаток-служниць. Зі свого боку, Каору послав зустрічати дружину дванадцятьма каретами з прислугою будинку на Третій лінії. Всі особи, що проводжали принцесу, починаючи з високих вельмож і закінчуючи простими придворними, вражали чудовим убранням.

Після того, як Каору дістав змогу зблизька розгледіти Другу принцесу, вона перевершила