Албі бек - Альбій Шудря

Перша наша «банда» називалась «Група продовженого дня», що безпомилково вказувало на шкільні корені творчості. На гітарі грав Славко Сусак-Чорний (бо брюнет), співав Славко Сусак-Рижий (бо відповідний колір волосся). Гітаристу СлавкуЧорному дуже хотілося, щоб ми грали «Каліфорнію». Це тому, що її вже мали в репертуарі «Гуцули» і в них пісня кльово виходила. І ще Славко вже вивчив гітарне соло, а то вже півсправи. СлавкоРижий, як мені здалося, в своєму житті співав хіба що колядки під хатами сусідів на Смодному. Але він був хлопцем модним, слухав все «найостанніше», дуже хотів популярності. Басист Ігор Бойко спеціалізувався на весільних піснях. Спортсмен Ігор Дзюник мав багато енергії і з однаковим ентузіазмом та радісним виразом обличчя відстукував на барабанах все, що завгодно, лише б пограти у «банді».

Але ми хотіли грати рок. Тому незабаром в пустуючому кінозалі школи з динаміків почалось вичавлювання щось дуже схожого на «Black Night» групи «Deep Purple». Коли інструментальна частина була доведена до впізнання невмирущого хіта, почали вирішувати з вокалом.

Славко Рижий, наш вокаліст, був впевнений, що після погарчика горілки в «каптьорці» йому буде не стидно замахнутись навіть на лаври Єна Гілана. Ігор Бойко теж рвався до мікрофона.

Бо на бас-гітарі свою партію все ніяк не міг зіграти правильно, а за звичкою переходив на весільний «гумца-гумца». Зрештою партію басу успішно повів я на нижньому мануалі електроргана. Тоді Ігор показав, як він у своїй чорній шкіряній куртці може ефектно вигнутись з гітарою і, задерши голову, кричати в мікрофон. Ми спробували цей варіант. У Бойка несподівано для всіх прорізався мужній хриплий голос, яким він на одній ноті і чомусь із виразним німецьким акцентом викрикував невідомі йому англійські слова. Це було схоже на вилазку німецьких реваншистів, яких у ті роки час від часу таврували у телепередачі «Международная панорама». Замість приспіву Бойко волав в мою сторону: «На нижніх, на нижніх давай!» і страшно ворушив пальцями на грифі, зображаючи з себе віртуоза-басіста. Ми просто вмирали від сміху. Але знаєте, якийсь особливий драйв у цьому виконанні був! Ми ж не знали, що на десятиліття випередили німецьку групу «Рамштайн»! Проте співати довірили все ж Сусаку Рижому. Бо ми не хотіли починати зі сварок.

Перед першим концертом всіх моїх друзів тіпало. Вони дуже боялися оганьбитись перед всією школою. Особливо не переймався лише я — мав досвід музичної школи. Адже навіть тоді, коли граєш ще «Веселого пастушка» в підготовчій групі, доводиться здавати академконцерти. А чесно вам скажу, що академконцерт — це вам не жарти! Це дуже серйозна психологічна школа музиканта. Коли тебе, одягненого в білу сорочку зі страшенно незручним тугим комірцем, періодично виштовхують на сцену, і ти з сумом думаєш про футбольний матч на березі річки та безкінечні забави в ковбоїв та індіанців, — ти не просто жалкуєш за втраченим дитинством. Ти розумієш, що воно ж дуже тяжке, це життя музиканта!

Проте хлопці хвилювались лише до моменту, поки крадькома не випили горілки.

— Ну шо, пішли? — сказав Сусак Чорний, і ми гордо пірнули в натовп, прямуючи до сцени з інструментами. Сусак Рижий чомусь поставив поряд із собою відро. Потім стало зрозуміло для чого: там була захована пляшка. Славко час від часу нібито водичкою, а насправді горілкою, змочував собі горло, створюючи звичний для себе настрій «весілля». І концерт пішов «на ура».

Наша головна підсилювальна установка «Мінор» вивергала стільки «мощі», що на заводі-виробнику про такі можливості своєї продукції ніколи й не підозрювали. Дерев’яно-середніх звукових частот додавали підсилювачі типу «Кінап», які ми напередодні нелегально повитягали з кінобудки. Словом, велкам ту зе хотел «Каліфорнія»! Рядки з учнівського зошита перетворились в потужну енергію. Там, у серці Гуцульщини, серед мальовничих зелених Карпат все гриміло, дрижало і танцювало в рваному синкопованому ритмі. Це зовсім не було схоже на традиційну «гуцулку», будьте певні!

Поки школа стогнала від захвату, постать директора Ярослава Гушмана декілька разів тривожно промайнула на вході. Але поява директора теж була свідченням нашої слави.

Ярослав Васильович був вельми задоволений, що з організацією дозвілля в школі тепер проблем не буде, і висловив подяку коротким словом: «Молодці!»

Окрилені успіхом, через тиждень ми зважились на ще один виступ. Але він виявився провальним. Підсилювач постійно барахлив, а Славко-Рижий не попадав словами в ритм.

Красуні-старшокласниці нахабно заявили, що наша музика псує дискотеку. Ми дуже образились. Потім з динаміків зазвучав магнітофонний запис італійця Пупо. Щось на кшталт: «Джелато ал чоколато». Красуні радісно кинулись танцювати під «чукуляду».

А наша група померла. Свій електроорган «Естрадін» я разом з іншими музикантами-невдахами виніс на плечах, як труну.

Через рік я познайомився з Володею Петрівим, який колись грав на гітарі і був якимось чином пов’язаний з першою панкгрупою Косова. Причетність до брутального британського музичного стилю не відображалась на Володі. Він був скромним і мовчазним. І любив швидше блюзову музику, ніж панковські акорди. Просто в житті деколи доводиться викрешувати з гітари не те, що любиш. Так, здається, до цього було саме з ним.

— Ти гадаєш, це нормальне соло? Щось я не впевнений, — нерішуче вимовляв Володя, коли завершувався наш черговий музичний сейшн.

— Ні, ти ж класний гітарист! — не вгамовувався я.

Тоді Володя виголошував свою улюблену фразу:

— Та я знаю…

Ці слова з певною інтонацією в Косові можуть означати тільки одне — глибокі сумніви. А як же не сумніватись? Зазвучати фірмово можна тільки з добрими «апаратами». Тобто з потужним і гарним звуком, від якого мурашки біжать по спині і знаного як «моща»!

Доля зглянулась над нами. Незабаром до нас докотилися чутки про сільський клуб у Смодному. Там заправляв справжній газда Юрович. Завклубом стягнув до свого закладу гори